Українська література 11 клас Класна робота №20 Іван Багряний. Основні віхи життя й творчості митця. «Тигролови» як український пригодницький роман Мета уроку: Ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом письменника, його публіцистичною статтею «Чому я не хочу повертатися в СРСР?» Розвивати творчі здібності учнів, формувати вміння висловлювати свою думку і аргументувати її. Виховувати в учнів національну свідомість, високі патріотичні й загальнолюдські ідеали добра, милосердя. Епіграф: «Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НАС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький...» (І. Багряний «Чому я не хочу повертатися в СРСР?») Перебіг уроку 1. Прослухайте вірш за посиланням: https://youtu.be/3gRrpMqjPzg Ці схвильовані рядки написано людиною, безмежно закоханою в рідну землю, патріотом, який за любов до України був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі і пройшов усі кола радянського тоталітарного пекла. Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших в українській літературі першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер опубліковано тут кілька його романів, за його творами ставляться фільми, з’являються дослідження про нього. Актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки нашої держави — Державної премії України імені Тараса Шевченка. 2. Прочитайте повідомлен¬ня про життєвий та творчий шлях І. Багряного або перегляньте відеоматеріал за посиланням: https://youtu.be/-ALEYKnwRjI Народився Іван Багряний 2 жовтня 1906 р. в селі Куземин на Полтавщині (нині Сумська область) у родині сільського муляра. Справжнє прізвище письменника — Іван Лозов’ягин (псевдонім обрано під впливом захоплення творами Миколи Хвильового, в текстах якого улюблений епітет «багряний» виражав революційно-романтичне поривання). З шести років учився в церковнопарафіяльній школі міста Охтирки. Хоч навчання провадилося російською, але вдома хлопець виховувався національно свідомим. Читав Л. Глібова, Т. Шевченка, сам писав вірші. За це його прозива¬ли «мазепинцем». Пізніше вчився у вищій початковій, з 1920 р.— у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся до Краснопільської художньо-керамічної. Він готувався перейняти фах свого батька. Суспільне життя в роки навчання не проходило повз нього. І. Багряний був комсомольцем, навіть секретарем заводського осередку цукрового комбінату. В 1924 р. він вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Трохи вчителює, заробляючи на прожиток. А тим часом пише вірші, бо довколишнє життя давало чимало тем для роздумів: розкуркулення, колективізація, ідеологічний тиск на інтелігенцію. У 1926 р. вступив до Київського художнього інституту, якого скінчив, але диплома не одержав як «політично неблагонадійний». Чим же завинив він у молодому віці перед владою? По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів. По-друге, входив до організації «Марс», до якої належали ще Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка. Товаришував Багряний із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею. У 1929 р. з’явилася друком збірка поезій Івана Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест проти існуючої дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Кінець 20-х рр. в Україні ознаменувався кількома сфабрикованими політичними процесами, які стали початком майбутніх масових репресій. Це вже відчув на собі Іван Багряний, але коритися нікому не збирався, навпаки — в бунтівливій його душі наростав протест проти ганебного становища українських письменників. В цей час Багряний їде в рідну Охтирку і там за кілька місяців завершує розпочату раніше поему «АVE Маrіа», яка мала сміливу, як на ті часи, присвяту: «Всім бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим і приборканим і своїй бідній матері — крик свого серця присвячую». То був 1929 рік. Книжка вийшла у світ без усякого цензурного дозволу на те. Ось як згадує про це Григорій Костюк: «Багряний зайшов у сектор друку місцевого відділу наросвіти. На чолі сектора був якийсь його давній знайомий. Та й взагалі, його знали там як поета, а найголовніше, як сина відомого охтирського муляра. Той тільки спитав: а що ти там пишеш? Багряний пояснив, що це історія давніх часів, ще на початку нашого сторіччя про одну бідну, але гарну селянську дівчину, що потрапила на фабрику, звідти її пізніше звільнили й вона в капіталістичному місті зазнала великої трагедії». Цього пояснення було досить, і він простукав печаткою усі сторінки. Для місцевої друкарні цього цілком вистачало. І друкарями, і керівником у друкарні теж працювали колишні друзі його дитячих і юнацьких літ. Було надруковано кілька пакунків примірників поеми, і Багряний розіслав їх до кількох книгарень Києва, Харкова, Одеси і ще кудись. Ось таким рішучим і відважний був Іван Багряний! У 1930 р. з’являється друком один із перших в українській літературі XX ст. історичний роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору скоро привернув увагу офіційної критики. «Скельку» було конфісковано, інші твори Багряного вилучено з бібліотек і книгарень, а самого автора заарештовано 16 квітня 1932 р. «за контрреволюційну і націоналістичну діяльність». Саме неординарний характер творчості привернув увагу чекістів до молодого поета, як і його незалежна вдача. А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція. Його арештували в Харкові, на розі Шпитального провулка та Сумської вулиці. Як згадує Дмитро Нитченко, «Багряний ішов на Москалівку до знайомих дівчат... На вулиці до нього підійшов агент НКВД в цивільному і сказав, щоб ішов за ним...» Багряного звинувачено за його погляди, як видно із «Свідчень про свою контрреволюційну діяльність» (назву таким документам давали самі чекісти), що їх вперше опублікував у «Літературній Україні» (від 6 лютого 1992 року) дослідник творчості Івана Багряного Олександр Шугай. У цих зізнаннях письменник так викладає свої переконання: «1) Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мусять бути національними не тільки формою, а й змістом. Я — український письменник. 2) Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше, у цій справі багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізмі. Потім: російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності. 3) У своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву»... Ці свідчення відбивають настрої мислячої частини української інтелігенції, коло тем і уявлень, яких боявся режим і яких дошукувалися репресивні органи. Іван Багряний стійко тримався на слідстві, тому й вирок був поблажливий: три роки «вільного» поселення на Далекому Сході. «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС. Арешт, суд, вирок: за втечу з заслання — три роки ув’язнення в таборі. Так я потрапив в Бамлаг (Байкало-Амурский лагерь). Звільнившись через три роки, офіційно поїхав до Охтирки»,— так згадує про той період свого життя Іван Багряний. Після заслання письменник одружується, в нього народжуються діти Борис і Наталя. Але 16 червня 1938 р. його заарештовують знову. Цього разу «справа» тяглася аж до 1940 р. Арешт і засудження не паралізували вольової вдачі Івана Багряного. Він не був зляканою безмовною жертвою, а вів ідеологічний і психологічний двобій із своїми переслідувачами. Взагалі, усе його життя сповнене дії, ризику і драматичних пригод, що відбилися і в творчості письменника. Вийшовши на волю в перші дні війни, Іван Багряний опиняється під німецькою окупацією, намагається віддатися національно-культурній роботі, але, пересвідчившись у геноцидному для українського народу характері фашистського «визволення», знаходить шлях до українського підпілля, де займається пропагандою: пише пісні, статті, малює карикатури та плакати. У 1944 році І. Багряний написав роман «Звіролови» і тримав його в таємниці. Саме тоді українське видавництво у Львові оголосило конкурс. Роман мав величезний успіх і отримав першу премію. Того ж року письменник виїздить за кордон. Новий Ульм (Німеччина) стає місцем постійного перебування Івана Багряного в еміграції. Саме за кордоном побачили світ поезії, частина яких об’єднана в збірці «Золотий бумеранг» (1946), романи «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Антон Біда — герой труда» (1956), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965) та інші твори. Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів. Тут письмен¬ник використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Юрій Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці» і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з’явився набагато раніше за твори останнього. Критик говорить про «ра¬зючу подібність» «Саду Гетсиманського» і «Архіпелагу ГУЛАГ». І все-таки саме романи Багряного — «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» — стали тими, що були перекладені англійською та деякими іншими мовами і викликали великий резонанс на Заході. Рятівним острівцем для змученої душі письменника стала його нова родина. Із дружиною Галиною він познайомився в 40-х рр. У них народилися син Нестор і донька Роксолана. Напружена тогочасна громадська діяльність Івана Багряного супроводжувалася моральним тиском націоналістично настроєних співвітчизників, відвертим цькуванням більшовицької агентури, які не давали йому спокою і в еміграції. Але, певно, найжорстокішим ударом для Івана Багряного був організований по радіо звинувачувальний виступ його сина Бориса, який жив в Україні. Серце письменника не витримало величезної фізичної та моральної напруги. Він помер на 57-му році життя теплого передосіннього вечора 25 серпня 1963 р. На столі залишився лист, звернений до друга, якого так потребував на чужині: «Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзоти (такої безконечної, такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати — немає панцира, та все це я витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу». Ось якою можна побачити його мрію про майбутню Україну в ремарці до сатиричної п’єси «Генерал»: «І приснився мені неймовірний сон: ...2041 рік... Київ... Сонячний Київ — серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни... Це буцімто вже настала епоха всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жахливої ночі минулого. Епоха панування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити... Епоха культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...» 3. Робота в зошитах: Перепишіть, будь ласка, із запропонованого вам довідкового матеріалу основні події, які відбулися в житті письменника. (Додаток № 1) 4. Слово вчителя : Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! В. Симоненко Багатьма європейськими мовами був перекладений один із шедеврів багатогранної публіцистики Багряного — памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?». Цей твір збагатив скарбницю української політичної думки. 5. Словникова робота: Памфлет — літературний твір публіцистичного жанру на злободенну тему, в якому з особливою гостротою й експресією, часто в сатиричній формі висмію¬ються й викриваються якісь негативні суспільні явища, іноді — увесь державний лад, ворожі політичні погляди та їх носії, злочинна діяльність певних установ чи організацій тощо. Ставлячи перед собою агітаційну мету, памфлет неприховане тенденційний і розрахований на широку аудиторію. Йому притаманне широке використання художніх засобів сатири, іронія й сарказм поруч з патетикою, лозунговістю фраз, метафоричністю мови, а також популярність і доступність викладу. ( Записати визначення памфлету до своїх словничків) Памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» був відповіддю на облудні заклики радянської пропаганди і на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта — перебування у вільному світі — для боротьби за її свободу. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й, загіпнотизована сталінською пропагандою, вороже ставилася до втікачів з СРСР. У цьому памфлеті Багряний, зокрема, писав: «Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміла, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною? Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю. Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері. Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а навпаки, я патріот ...Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї. Чому? Бо там більшовизм. Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно». І далі, розповівши «страшну правду про тамтешній світ», Іван Багряний закінчує свій пристрасний памфлет — заклик до людської совісті й розуму — такою відчайдушною пропозицією: «Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром. Нам світ може не повірити. Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних. Нехай нам влаштують суд. Але на такий суд Сталін не піде! Ми того суду не боїмося, але він його боїться — «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший з мудрих», «найдемократичніший з демократичних» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом»... Полум’яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння — стає в 40-і роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб», — а водночас це був і початок деміфологізації сталінського режиму. Публіцистика Івана Багряного є квінтесенцією націо¬нальної гідності і суверенності, обстоюванням повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського велико¬державного шовінізму. Соціалізм, комуністичну ідеологію Іван Багряний знав не як щось чуже й далеке, — він внутрішньо пережив її, вижив, відродився з неї, очистився — тому судив про неї глибше, точніше й справедливіше, ніж інші, від початку до неї далекі; тому бачив її «зсередини»; тому міг давати прогнози, що справджувалися. А його викриттям додавав сили гнів за спаплюжені надії мільйонів, які були повірили фальшивим богам, гнів і біль за знищене українське відродження. У памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Іван Багряний писав: «Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне, як щез фашизм німецький. Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім‘я християнської правди і справедливості». Сьогодні Іван Багряний вертається в Україну. Сьогодні Україна його вшановує. І стверджуються горді слова Багряного, викарбувані на його могилі: «Ми є. Були, і будем Ми! Й Вітчизна наша з нами». 6. Робота з текстом статті І. Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Перелік опорних висловів, на які треба звернути увагу : 1. «Я є українець, робітник з походження... живу без сталого житла, у вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну». [...] Нас тут сотні тисяч тих, що не хочуть вертатись... Ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну»... Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совєтську родіну» і нав’язують Ті силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР. [...] Для нас слово «Вітчизна» наповнене святим... Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік в федерації, званій СРСР...» 2. «Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони... [...] Замучили вони мого [...] дядька за те, [...] що боровся за свободу і незалежність українського народу». 3. «Підгорнувши Україну, більшовизм поставив своїм завданням зденаціоналізувати її, знищити й духовно й національно, прагнучи зробити з багатонаціонального СРСР єдину червону імперію. А через те, що Україна була найбагатшою в СРСР республікою й другою по величині після Росії, — більшовизм прагнув утримати Ті за всяку ціну». 4. «В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні. Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства загинуло тоді страшною голодною смертю. [...] Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба, запрацьованого українським народом. [...] Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з’їдали своїх дітей... [...] Це було в Україні в 1933 році». 5. «В роках 1932—39 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників, митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою верхівку народу». 6. «Тую «родіну» я пройшов від Києва до Чукотки, до Берінгової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ДПУ — НКВС, переходячи поступово через всі митарства, поки не втік сюди, в Європу». 7. «Я не хочу вертатися на сталінську «родіну» тому, що підлість, цинізм і жорстокість більшовиків не знає меж. Партійна кліка, яка дотримується гасла «мета виправдує всі засоби», дійсно не перебирає ніякими засобами. [...] Людина під тим режимом позбавлена людської гідності й найелементарніших людських прав. [...] Відповідальність за батька (і не тільки тоді, як він був дійсно злочинцем, а вже тоді, коли він був дійсно заарештований) зразу ж перекладалася на дітей і на всю родину, їх піддавано переслідуваннями і теророві. [...] Я не хочу вертатися до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха». 7. Переглянути презентацію : Презентація "Іван Багряний."Тигролови" (до уроку української літератури в 11 класі) https://naurok.com.ua/prezentaciya-ivan-bagryaniy-tigrolovi-do-uroku-ukra-nsko-literaturi-v-11-klasi-47929.html 8. Переглянути буктрейлер за посиланням: https://youtu.be/qC7pILq-DEs Домашнє завдання: • Опрацювати матеріал про життєвий та творчий шлях І. Багряного. • Прочитати роман І. Багряного «Тигролови». • Переглянути кінофільм «Тигролови» за посиланням: https://youtu.be/QOrxkgLNczw Додаток № 1 Довідковий матеріал про життєвий та творчий шлях Івана Багряного 1906 р., 2 жовтня — народився Іван Багряний в селі Куземин на Полтавщині. 1912 р.— початок навчання в церковнопарафіяльній школі міста Охтирки. 1920 р.— навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі. 1924 р.— вступ до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». 1926 р.— вступив до Київського художнього інституту. 1929 р. — з’явилася друком збірка поезій «До меж заказаних», поема «АVE Маrіа». 1930 р. — з’являється друком історичний роман у віршах «Скелька». 1932р. — перший арешт «за контрреволюційну і націоналістичну діяльність». 1933 — 1936рр. — перебування в Байкало-Амурському лагері. 1938 — 1940рр. — другий арешт. 1944 р. — письменник виїздить за кордон в Новий Ульм (Німеччина). 1944 р. — роман «Тигролови». 1946 р. — поетична збірка «Золотий бумеранг». 1950 р. — роман «Сад Гетсиманський». 1953 р. — повість «Огненне коло». 1956 р. — роман «Антон Біда — герой труда». 1957 р. — роман «Буйний вітер». 1963 р., 25 серпня — помер Іван Багряний.