Підготовка до ЗНО

«Модри Камень» Олесь Гончар (скорочено) I Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз. – Терезо! – гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись. – Терезо! А ти посміхаєшся комусь. Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях, і облизане каміння сміється до сонця. – Терезо! Кого ти виглядаєш? – А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти. – Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін. II Куди ти задивилась? У що заслухалась? Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипано мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір. Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу. – Просім, хто ви? Що мені казати? Хто ми? – Свої,– кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість води ми їли сніг. – Свої,– хриплю я щосили. Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку. – Мамо, то руські! Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами. Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна. Мати світила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна. Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час. Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка. – Так оце такі... руські? – А якими ви уявляли? – ...Такими... Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях. – Хто у вас буває? – Днесь нікого, пане вояку, – озвалася мати. Вона стояла біля кахельного каміна і дивилась на мене сумно. – А по кому ви носите траур? – По нашому Францішеку,– каже мати. – По Чесько-Словенській республіці, – кажеш ти. Виходжу надвір, минаю кошару, в якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відділяється Ілля, білий, мов привид. Замерз, лається і питає: – Що там? – Можна. – Брати й баян? – Давай. Знову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля всміхається, ставить біля дверей свій «баян», обтрушується, здивовано вслухаючись у співучу словацьку мову. – Так ми ж дома! – вигукує він вражений.– Я все розумію! – Ми також вас розуміємо. Ми словаки. – Нарешті кінчилось оте «нем тудом», – каже Ілля. – Ми наче знову на батьківщині. Мати вказує на нашу скриню біля порога: – Що то маєте з собою? Ти догадуєшся: – Радіо. – Радіо! – сплескує мати руками. – Просім пана – не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францішека. Її син Францішек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та умкнули й Францішека. В минулий четвірок розстріляли його на кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник собі, та й годі! А також взяли з дому та погнали германам рити шанці. Просім пана, не треба нової біди. – Мамаша, – втішає Ілля,– воно німе. – Не треба, панове вояки! Ілля бере рацію й волочить її з хати. (…) (…) Ти налила в таз теплої води. Я розмотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухались. – Давайте я!.. Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти віддирала закривавлений бинт. Віддерши його, кинула десь у куток, а мої руки, попарені і якісь легші, зав'язала своєю марлею, сухою та м'якою. – Просім, панове з Руська, до нашого словенського столу, – каже мати. – Гаряча кава. Ти подавала. – Просім ще – єдну кварту, – казала ти, коли я випив. – Ми ж вас так довго чекали... товаришу! І пильно дивилася в вічі, і я виразно чув, як ти входиш до мого серця. III Куримо – спимо – хилимось. Шістдесят годин ми не змикали очей. – Спіть, я ставу на варті, – кажеш ти. Ми сміємось і встаємо з канапи. – Кам? – дивишся ти благально. – Не маємо часу, Терезо. Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця. «Молиться», – думаю я. – Мамаша, – каже Ілля, – ми ще прийдемо!.. З «катюшами» та гарматами. Я поставлю вам новий приймач, і ви будете слухати весь світ! – Дай-то бог! – шепоче вона. – Террі, проведи панів вояків. Ми виходимо в сліпу вітряницю, залишаючи за собою в кімнаті і світло, і тепло, і людську ласку. Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не вгаває фронт. Туманні каламутні заграви жовтіють за Модри Каменем. Модри Камень – це по карті. «Мудрий Камінь» – називають містечко бійці, бо довго не можемо його взяти. Праворуч і ліворуч нього стоять висоти, як бастіони. (…) (…) Ти розповідаєш, як краще добратись до млинів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання. – Як ви ся іменуєте? Тонка рука, вся зіткана з чутливих живчиків, дрібно тремтить і гріє всього мене. Коли я глянув у цей момент на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі – Ми ще зустрінемось, Терезо. Ми не можемо не зустрітися! Ти стояла задумавшись. – Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко. – Ти будеш чекати? – Хай пан бог видать, що буду. IV Я вернувся. Уже Модри Камень був наш, і шосе наше, і наші гори. Ще здалека я побачив, що на вашому подвір'ї нема нічого. Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя. Підійшовши ближче, я побачив матір. Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною. – Добридень вам, – сказав я. – Добридень, – відповіла вона і знову зігнулась над своєю роботою. Вона мене не впізнала. А коли я їй нагадав, хто я, мати видивилась на мене, і її зібгані безкровні губи засіпались.(…) (…) Виплакавшись, розповіла: «Вони прийшли наступного дня вранці шукати мого мужа. – Він утік від робіт, – кричали поліціянти, – і був уночі тут! – Не був він тут, – відповіла Тереза. – То зла неправда, – кричали ті. – Ми виділи ноги на снігу. Ти сама проводжала його з кимось до гостинця, бо лишила там і свої дрібні сліди! – Та й почали все перекидати і на горищі, і в хижі, і в кімнатах, потрощили посуд і знайшли той закривавлений бинт. – Чия це кров? – прискіпались вони. – То моя, пане поліцаю, – сказала Тереза. – Я була втяла собі руку. – Кажи дурням! – залементували вони. – Свіжа кров! Тут були партизани! Як почув це слово старший шваб, що був з ними, то одразу сказав: – Ходи з нами! – І повели Терезу на Мікулов. Я ледве встигала за ними на гору. А вона йде перед них і не плаче, та тільки раз по раз оглядається. – Вертайтесь, мамуньо, – каже, – бо вам тяжко іти горі. А як зіходили на кряж, вона все частіше озиралася назад. – Чого ти туди пнеш очі? – кричали ті. – Я хочу надивитись на Модри Камень. – Маш там каваліра? – Мам. (…) (…) – Ей! – раптом вжахнувся один, наче вжалений. – Вона глядить на Руське!!! Та й ударили оба канчуками. А вона руками канчуки відбороняє, а сама все глядить-глядить. А вже видно було звідси, як далеко внизу, на виднокрузі, стріляють руські... Хопили її попід руки і кинули перед себе. Штовхали, та підганяли, та грозили: – Не оглядайсь! А вона мовчки втирає кривавицю з обличчя та все-таки оглядається. – Гей, січи її! – крикнули ті і погнали бігцем. А я спіткнулась, бігши за ними, та впала на камінь, та й ниділа там уже до ночі...» V Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне? Ти – як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. (…) (…) Тепер скрізь уже поросла буйна трава. Вже через колишню нейтральну зону їдуть по асфальту словаки спокійними волами. Ідуть і дивляться, як підводиться з землі, пнеться до сонця, росте виноград, потоптаний, розстріляний тоді. В такі години ми часто зустрічаємося з тобою і, сівши на теплому камені, розмовляємо. Т е р е з а. Де ви так довго були? Я. Уже все закінчилось. Тепер я вже не піду від тебе. Т е р е з а. Ніколи? Я. Ніколи. Т е р е з а. Як це гарно, що ми будемо завжди разом! Я так довго чекала вас після тої зимової ночі: мені здається, що не менше, як тисячу літ! Я. А мені здається, що я стільки ж ішов до тебе після тої ночі. Т е р е з а. Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як та тисяча літ перемістилась перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства! Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам. Т е р е з а. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж! 1947