Підготовка до ЗНО

«Зачарована Десна» Олександр Довженко (переказ) Ідея твору – «… життя прекрасне, само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ». Оспівування чарівного світу дитинства з його нескінченним пізнанням довкілля, себе, людей, природи, духовних цінностей, пристрасний заклик любити й берегти життя. Тема твору – спогади письменника про своє дитинство у рідному краї як джерело становлення багатої творчої та духовної особистості митця. З історії написання твору О. Довженко працював над кіноповістю «Зачарована Десна» з 1942 по 1955 рік, повертаючись до роботи над нею впродовж 14 років. Сам митець називав жанр свого твору «автобіографічним оповіданням». Перша згадка у «Щоденнику» про задум написання «Зачарованої Десни» датується 5 квітня 1942 року. «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь – усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…». Вперше твір був опублікований в журналі «Дніпро» в березні 1956 р., окремим виданням вийшов після смерті автора, в 1957 р. Головні персонажі: Малий Сашко (головний герой у новелах). Автор – Олександр Довженко (головний герой в ліричних відступах). Петро Семенович – батько Сашка. «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, – він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку». Одарка Єрмолаївна – мати Сашка. Найбільше в житті вона любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Марусина – прабабуся Сашка. «Без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Дід Семен «… дуже схожий на бога. … розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо… Любив дід гарну бесіду й добре слово… Більш за все на світі любив дід сонце». Прадід Тарас. «Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Другорядні персонажі: Брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько та Іван. Вони «…рано, казали, почали співати. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив». Усі четверо «померли від пошесті зразу ...в один день». Дід Захарко – сільський коваль, «великий косар» дядько Самійло, старці Кулик і Холод, «нервовий і сердитий» учитель Леонтій Опанасенко, та інші. Образ Десни – символ дитинства митця і самого життя, у зверненнях до якої він говорив: «Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя». Стислий переказ Твір складається з новел-спогадів: дитячих вражень Сашка від усвідомлення навколишнього світу і ліричних роздумів митця слова – Олександра Довженка. Малий Сашко згадує, як гарно і весело було влітку на городі, переповненому рослинами, що їх насадила мати. Для неї була велика радість, «коли вилізає з землі всяка рослиночка». Згадує, що на погребні любив спати дід, зовнішністю «схожий на бога». Він любив сонце і «прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок». А ще він так гучно кашляв, що було чути на все село. Одного разу, тікаючи од рева дідового кашлю, Сашко дременув на город і надибав на моркву. Цілий рядок перепробував, а потім «посадив усю моркву назад, щоб доростала», бо яку не витягне – ще тоненька й не солодка. Прабаба Марусина побачила шкоду й почала лаяти та проклинати хлопчика. «Без прокльонів вона не могла прожити й дня. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі»… До цього випадку, розглядаючи картину страшного божого суду, що її мати купила за курку на ярмарку, Сашко знав – «в його сім'ї всі були грішні». Крім нього. І от тепер, ховаючись від баби в малині, відчував себе «поверженим з небес маленьким ангелом, що упав на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви». «Скінчилася моя святість, – думав він, – не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла…». Для «поновлення святості» Сашко вирішив «творити добрі діла». Наприклад, «шанувати великих людей – знімати перед ними шапку й казати «здрастуйте». Дід повчав, що «за це прощається багато всяких гріхів на тім світі». Вийшов на вулицю, побачив старого коваля Захарка – сусіда, і чемно поздоровкався з ним. А той і не помічає. Вдруге поздоровкався, втретє… аж поки дід не нагримав на малого. Сашко дременув додому «забувши вмить про порятунок грішної душі». Заховався в клуні й почав думати про те, що він ще такий маленький, а вже знає занадто багато «неприємних і прикрих речей». Коли Сашко плакав, його втішав прадід Тарас розповідями про Десну і трави. « Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро»… Було у Сашка четверо братів, які доглядали його змалечку. Але прожили вони недовго, померли від якоїсь пошесті зразу всі в один день, бо «рано, люди казали, почали співати... Ото господь забрав їх до свого ангельського хору». Батько «у великім розпачі прокляв ім’я боже, і бог мусив мовчати…». Одного разу в хаті за одну ніч сталося дві події: народилася сестричка і померла баба Марусина. Дівчинка Сашкові спочатку не дуже сподобалась, бо у неї була «мордочка з кулачок і сиза, як печене яблуко». А от звістку, що померла баба, прийняв з радістю – тепер вона нікого вже не буде проклинати. Старців, що якимсь чином відчули дух померлої баби, налізло повний двір – вони вимагали милостиню. Серед них батько Сашка виділяв тільки одного – Кулика. Той «завжди ходив з бандурою і співав не про божественне. Батько шанував у Куликові зовнішню пристойність митця». Люди, що оточували малого Сашка, «жили в певній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною їх заливало водою. Якось велика весняна повінь накрило село як раз на Великдень. Сашко з батьком і дідом рятували корів і коней, людей, що сиділи на стріхах. Йому було і лячно, і радісно від свого ще дошкільного героїзму, і дуже смішно дивитися, як отець Кирило, дяк Яким і паламар Лука плавали на човнику поміж хатами та святили паски… Село загинуло не від повені. Його спалили через півстоліття за допомогу партизанам німецькі карателі разом з церквою, переповненою людьми. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети чи таємні партизанські нетрі,– все згинуло. Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садів, ні добрих веселих людей… Яскраві спогади залишилися про косовицю з царством «трав, річок і таємничих озер». Косили і гребли гуртом. Потім ділили копиці, і майже завжди це закінчувалося побоїщем. Комусь здавалось, що «хтось когось обдурив на одну копицю, і тоді, слово за слово, серця сповнялися лютого гніву, і великі наші батьки починали лаятись, гукати, а потім битися над зачарованою річкою Десною»… Бої «закінчувалися десь аж підвечір, проте завжди щасливо. Всі виявлялись живі і неушкоджені». Диких звірів в окрузі майже не було. А одного разу Сашко побачив лева, що йшов вздовж висипу над самою водою. Той лев, як потім виявилось, вирвався на волю з клітки мандрівного звіринця під час аварії поїзда під Бахмачем. Сашкові було жаль, що лева знайшли і вбили стражники. Згадується собака Пірат. Якось він загубився, коли ув’язався за батьком, що поїхав на ярмарок. Повернувся додому тижнів через п'ять. «Уздрівши здалека весь наш рід і хату, він упав додолу і повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на спину і голосно плачучи від повноти щастя, мов блудний син у святому письмі». Від цієї зворушливої картини «навіть батько, який ненавидів одвертість почуттів, і той мало не сплакнув». Одного разу, ночуючи на копиці сіна біля Десни, де паслися після денної важкої праці коні, Сашко підслухав, як вони розмовляли між собою. Коні жалілись на те, що колись у них були крила, і возили вони на спинах пророків, а от зараз – важка робота, і батько часто їх лає і б'є… Тоді один коник сказав: «Не нас він б'є… Він б'є недолю свою. Худі ми, коростяві, і сили в нас мало, от що… Натура в нього старовинна, геройська, хіба йому таких треба, як ми?..». З того часу Сашко жодного разу не вдарив коня. А ще у Довженків була «фамільна ворона». Вона «знала кожного й бачила, хто чого хоче» і «віщувала дощ». Назавжди запам'ятався хлопчику той зимовий вечір, коли до них прийшли колядувати дівчата. Їхній спів лунав так дзвінко і гучно, а «світ ставав одразу такий урочистий», що у малого Сашка аж дух перехопило. А от той день, коли його вперше привели до школи, залишив неприємний спогад. Хлопець так злякався «нервового і сердитого» учителя, що «голосу не стало» – не зміг відповісти на його запитання. То ж учитель і вирішив, що Сашко «не развитой». Завершується твір ліричним відступом автора, у якому він говорить, що «сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє», і палким зверненням до Десни, символу свого дитинства й самого життя: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». 1955 Цитати з твору: «… життя прекрасне, що само по собi воно є найбiльшим i найвеличнiшим з усiх мислимих благ». «… хоч життя послало йому калюжу замiсть океану, душа в нього була океанська». «… все проходить, все минає, забувається й губиться в невпиннiй змiнi годин, i всi нашi пригоди i вчинки течуть, як вода, мiж берегами часу». «Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей». «Сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння». «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». «Ніколи не треба забувати про своє призначення і завжди пам’ятати, що митці покликані народом для того, щоб показувати світові, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ». «Старі люди дурні. Голова сивіє, чоловік дурніє». «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму».