Підготовка до ЗНО

«Місто» Валер’ян Підмогильний (переказ) Ідея: зображення й розкриття характеру молодої людини з села, яка хоче «вийти в люди,.. завоювати і зробити своїм зрусифіковане українське місто» Тема: «підкорення» міста селянською молоддю в 1920-ті роки; протистояння тілесного й духовного начала в людині; народження й становлення автора – письменника. В. Підмогильний про свій задум написати перший урбаністичний роман в українській літературі «Місто»: «Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити в міру змоги місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній, і коли мені частина критики закидає «хуторянську ворожість до міста», то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх». Персонажі: Степан Радченко – головний герой роману; «Його вибаганки були невичерпні, фантазія невтомна, самозакохання непереможне. Він тримав у руках чарівний камінь, що, міняючись і палаючи, показує всі дива землі, і той камінь був він сам». Надійка – дівчина з його села, перше кохання Степана; «…Вона завжди присутня була в його душі, і в інших він любив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке… Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав її весь час у нетрях міста, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи вдалеч…». Левко – односелець Степана; «Студент-сільськогосподарник з їхнього ж села… Він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, отже, з нього був би колись ідеальний панотець, а тепер – зразковий агроном. Сам з діда-прадіда селюк, він чудово вмів би допомогти селянинові чи то казанню, чи науковими порадами. Учився він дуже акуратно, ходив завсігди в чумарці й над усе любив полювання». Лука Димитрич Гнідий – крамар (хазяїн рибної крамниці), у якого жив Степан; «… Щось погноблене було в його очах». Тамара Василівна (Мусінька) – коханка Степана, жінка середнього віку нещаслива в подружньому житті з крамарем, у домі якого він жив. Максим – син Тамари Василівни (Мусіньки) та крамаря; «… лагідний на вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий голос і якусь глибоку сердечну усмішку». В кінці твору пияк і цинік. Борис – студент, товариш Степана, у кінці твору – чоловік Надійки; «… в мові його почувалась зверхність людини ділової, що не звикла слів своїх марнувати й свідома ціни їх». Зоська – міська дівчина, кохана Степана; «Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали». Рита – балерина; «… очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя,– великі облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки». Вигорський – поет, товариш Степана. Прототипом для цього образу став письменник Євген Плужник; Світозаров – відомий літературний критик. Прототипом героя був відомий поет Микола Зеров. «З його вуст сипались цитати всіма мовами, літературні факти, півфакти та анекдоти, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня». Стислий переказ Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина – людина їсть і п’є: як тварина – вона множиться і як тварина – викидає; як янгол – вона має розум, як янгол – ходить просто і як янгол – священною мовою розмовляє. Талмуд. Трактат Авот. Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло? А. Франс. «Таїс». Час і місце подій: 1920-ті роки (період «українізації» й напливу в міста селянської молоді), Київ. Частина І Степан Радченко – молодий амбіційний хлопець, разом з односельцями Надійкою та Левком дістається пароплавом Києва. Він приїхав в місто з метою стати студентом інституту, а ще був певен, що вирушив «завоювати і зробити своїм» зрусифіковане українське місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він – один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Юнак оселився на Подолі в будинку крамаря Гнідого, що був знайомим його дядька. Спочатку він жив у столярній майстерні , яка містилася поряд з коровами, спав на дошках, їв лише хліб із салом, що привіз з собою з села. Коли відвідав інститут, довідався, що спочатку треба пройти приймальну комісію. Хлопець знайомиться з містом та його мешканцями й думає: «От вони, ці горожані. Все це – старий порох, що треба стерти. І він до нього покликаний». Грошей у нього майже не було, тому намагався влаштуватися на будь-яку роботу, але його ніхто ніде не чекав, попри заслуги перед революцією. Степан навідався до Левка, а потім до Надійки – вона йому сподобалася ще тоді, коли плив з нею і Левком на пароплаві в Київ. Він знайомиться з дружиною Гнідого – Тамарою Василівною та її сином Максимом. Його новий приятель був «… лагідний на вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий голос і якусь глибоку сердечну усмішку». Вступні іспити хлопець склав успішно і став студентом. Гнідий погодився, як потім з'ясувалося, за проханням Максима, щоб Степан переселився з майстерні на кухню. Але за це він мав допомагати по господарству, що було для юнака не так вже і важко. Якось на квартирі Надійки, що вчилась в технікумі, зібралось товариство молоді. Степан теж був там. Один з юнаків запропонував піти всім разом на літературну вечірку. Те, що на ній відбувалось, справило на Степана велике враження. Він із заздрістю слухав майстерне читання творів молодих і вже відомих письменників, а також оплески, якими обдаровувала митців вдячна аудиторія. Степан вирішив написати оповідання «Бритва». Це була невигадана історія з його життя про те, як бритва допомогла звільнитися з денікінського полону. «Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади». Твір підписав більш «благородним ім'ям» – Стефан Радченко. Степан вирішив показати оповідання відомому літературному критику Світозарову, якого бачив на літературній вечірці. «З його вуст сипались цитати всіма мовами, літературні факти, півфакти та анекдоти…» – тож юнак вважав, що такий майстер слова приязно відгукнеться на його прохання прочитати оповідання й дасть йому слушні поради, як «письменнику-початківцю». Але Світозаров не схотів навіть розмовляти з ним. Відчуваючи себе приниженим, Степан пішов до Надійки. Допізна гуляючи з нею в парку, він грубо скористався нею, а коли дівчина розплакалася, сказав, що вона сама у цьому винна, і що він іде від неї назавжди. Уночі до Степана прийшла дружина Гнідого – Тамара Василівна. Він перелякався. Але на другий день вже сам запросив жінку приходити до нього, і почав ласкаво називати її Мусінькою. Максим дізнався про таємні нічні зустрічі матері з квартирантом. Між ними зчинилася бійка. Максим пішов з дому. Радченко сумлінно вчиться. На іспиті з української мови він здивував професора своїми глибокими знаннями. Дізнавшись, що талановитий студент живе у великій матеріальній скруті, професор допомагає йому стати лектором на курсах для держслужбовців. Там Степан знайомиться з поетом Вигорським і стає його товаришем. На перші зароблені гроші Степан купує собі новий одяг і розлучається з Мусінькою. Вона його не утримувала, знала, що її щастя з молодим хлопцем буде недовгим. Степан переїжджає до кімнати свого інститутського товариша – Бориса. Той знайшов собі іншу квартиру. Частина ІІ Твори Радченка починають друкувати в журналах. Завдяки цьому молодий письменник позбувається нестатків, але продовжує жити досить скромно. Він бере активну участь в літературних дискусіях, його починають помічати, цікавитися його думками і планами. Степан кидає навчання в інституті, зосереджується на читанні лекцій з української мови на курсах. Одного разу знайомиться з мешканкою міста Зоською й захоплюється нею. «Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу». «В сухості її обрисів він зачував витончені, містом породжені чари, бо в сільських умовах це тіло не могло б існувати…». Приходить звістка про великий гонорар за збірку оповідань. Це дуже тішить Степана. А невдовзі він зустрічає свого земляка Бориса. Той поділився радістю – він одружується. За описом майбутньої дружини товариша, Степан впізнає Надійку. Від того йому чомусь стає неприємно й прикро: «Гидким злочином уявлялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина». Степан займає посаду секретаря журналу, а коли до того його ще обирають до культкомісії місцевкому, часу на зустрічі з Зоською стає зовсім обмаль. У пориві почуттів на вечірці у подруги Зоськи Радченко запропонував дівчині вийти за нього заміж. Зоська радо погодилась, сказала: «Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась!» Але коли Степан повернувся додому й почав уявляти, що у квартирі буде жити з ним людина, якій треба буде постійно приділяти увагу, яка буде відволікати на себе його час, вередувати... – схаменувся і назвав себе «йолопом». «Весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в’язниці, як домовина, де він заохотився лягти із зв’язаними руками… Шахрайка ця Зоська!» Степан вирішив порвати всі зв'язки з дівчиною. Спочатку він просто уникав її, а потім, на черговій вечірці, де зустрівся з дівчиною, сказав їй, що вона його більше не цікавить і одружуватися з нею він не буде. Ще й принизив Зоську тим, що став відверто залицятися до інших жінок, що були на вечірці. Тоді ж Степан знайомиться з акторкою Ритою. Вона справляє на нього велике враження, надихає на працю. Радченко давно виношував мрію – написати великий твір «про людей». Навіть вже бачив струнку композицію цього твору, чув голоси персонажів… Перший розділ написав швидко і легко, а далі чомусь не писалось, як себе до того не примушував. Степан впав у розпач, були моменти, коли починав думати, що він вже ніколи нічого не напише… Може треба трохи перепочити? Захотілося зустрітися з Зоською, попросити у неї пробачення й помиритися. А коли прийшов до будинку, де жила дівчина, сусідка сказала, що Зоська померла – отруїлася. Хлопця охопив жах і муки сумління. Але швидко заспокоївся думкою, що Зоська отруїлась випадково, що його провини у її вчинку немає… Степан нарешті підібрав собі нове чудове помешкання, устаткував його меблями, але ніяк не міг до нього звикнути, воно було для нього ніби чуже. Нудьга його не кидала. Якось зустрів односельця Левка. Він закінчив своє навчання і збирався їхати працювати на Херсонщину. Левко сказав йому, що він так і не призвичаївся до життя у великому місті. Радченко пригадав своє село, степ і подумав, що йому теж треба покинути місто. Захотілося розшукати Надійку й побачитися з нею. Пригадав адресу, яку залишив йому Борис, і пішов. Розчарування від зустрічі з першим коханням було великим. У жінці, яка чекала дитину й розмовляла з ним «прикро, певно, погордо», він ледве впізнав колишню Надійку – «Прекрасну дівчину! Біляву русалку вечірніх полів». З важким серцем вийшов від неї на вулицю – непоказний спокій Надійки обурив його. Раптом зустрів ту красуню Риту, з якою колись познайомився на вечірці. Ця зустріч стала для нього розрадою і очікуваним новим щастям. Домовившись зустрітися завтра, Степан повернувся додому радісний. Не чекаючи ліфта, побіг сходами на свій шостий поверх, зайшов у квартиру і «розчинив вікна в темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок. Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей». 1927 Цитати з твору «… знати літературу є перша ознака культурної людини». «Може, все життя – тільки неспинний потяг, що ніякий машиніст не в силі змінити напрямку його руху по призначених рейках між відомими, сірими станціями?» «Життя – це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз». «Неавторитетні думки, хоч би й найрозумніші, викликають недовіру, а з визнаних уст і дурниці збирають хвалу». «Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя врешті-решт – це недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір таке саме лихо, що й сліпота, й найнещасніші люди – астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки». «Найгірша помилка – уважати неминуче за доцільне». «Молодості властивий порив, мрії про надзвичайні вчинки та славу, хоч із тисячі цього доходить звичайно один. Проте коли б показати юнакові зразу його дальшу правдиву долю, він прагнути перестав би, все послав би під три чорти й у босяки пішов би. Виходить, омани конче потрібні!» «Усі наші аероплани, радіо й задушливі гази – нікчемний дріб’язок проти втраченої надії на рай». «З двох одне: або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе». «… спустошеність серця позначається і на хаті». «Любов – це довге алгебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль». «Вогонь любові запашний тільки мить! Потім на ньому починають варити борщ». «… читати книжки далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написане». «Життя терпиме тільки тоді, коли можеш зміняти місце його. Якщо ти завтра не можеш кудись поїхати – ти раб».