Підготовка до ЗНО

«Три зозулі з поклоном» Григір Тютюнник (переказ) Ідея твору – звеличення «любові всевишньої» над приземленою, буденною. Тема – зображення долі й непростих стосунків між люблячими у «любовному трикутнику». З історії написання твору Знайомі, що перебували разом з Григором Тютюнником у 1976 р. в Ірпінському будинку творчості, згадують, що якось до них завітав сліпий бандурист. Він виконав кілька народних українських пісень, серед яких була пісня-розповідь про страдницьке кохання без взаємності – «Летіла зозуля через мою хату...». Нібито ця «незначна» подія, враження від пісні стали поштовхом для створення твору «Три зозулі з поклоном». Сам Григір Тютюнник про ідею написати твір про возвеличення чистої любові й жінки сказав так: «Я виношую ще один жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила мого батька. Коли у нас сталося нещастя, мама в горі кинулася саме до неї. Жінка була набагато старша за маму, старша за батька. Але обоє, батько й мати, ніколи не посміли зневажити ту любов, велику і безвзаємну. Отож Марія пекла коржики, збирала все необхідне, бо мама ридала та побивалась. Удвох вони й поїхали розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився вже навіки… Ти подивись, яке благородство й краса обох жінок, самозреченість моєї тоді ще зовсім молодої мами… Мабуть, одна вона в цілім світі шукала підтримки в своєї суперниці, співчувала їй і жаліла. І якщо доля дасть мені таланту… Не дивися так скептично… Не таланту – Бог із ним… Якщо поталанить щось написати – воздам хвалу жінці й красі.» Герої новели: Хлопець-студент – оповідач, за яким вгадується автор новели. Софія – його мати. Михайло – репресований чоловік Софіїї, батько хлопця. Марфа Яркова – сусідка, жінка, що дуже кохає Михайла. Карпо – її чоловік. Дядько Левко – поштар. Любові всевишній Присвячується Стислий переказ Хлопець-студент, повертаючись додому, проходить повз хату сусіда – Карпа Яркового, і чемно вітається з його дружиною Марфою. Вона стоїть на ґанку й якось дивно веде його очима, аж доки той не доходить до сосни біля свого дому. Хлопець називає цю сосну «великою» або «татова сосна», бо її колись посадив його батько. Якось він запитав у матері, чому Марфа завжди так дивиться на нього? Мати помовчала, сумно зітхнула й відповіла: «Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...». Далі мати розповіла сину, що Марфа завжди відчувала той день, коли від Михайла – її чоловіка й батька хлопця, приходив лист. Це бувало раз на місяць. Тоді Марфа тікала з роботи на пошту й просила поштаря – дядька Левка, дати їй хоч на хвильку потримати в руках лист від Мишка. Левко для годиться говорив, що лист не для неї, а для Софії, а потім, жаліючи Марфу, давав і відвертався, ждав. У неї ж сльози рясно котяться по щоках, пригортає листа до грудей, цілує в зворотну адресу... Це мати сама бачила, бо за нею слідком з роботи тікала. Але Марфа щораз перша вгадувала, коли тато обізветься… «І ви на неї не сердилися?» – дивується син. «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе», – одказує мати. – А як же то – вона вгадувала, а ви – ні? – Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове . Заміжнє життя у Марфи не було щасливим. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Майже щовечора, по-сусідськи, вони приходили до Софії з Михайлом на посиденьки, гомоніли, співали… А Карпо сидить, у стелю дивиться, або над галушками сопе, катується… Товстопикий був, товстоногий. І рудий... Як стара солома. Марфа проти нього – перепілочка. Гляне на нього й відвернеться. Коли ж дивиться на Михайла – сльози в очах, наче дві свічечки голубі. Софія розуміє і жаліє почуття Марфи. Навіть якось сказала чоловікові: «… хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться». А той відповів: «Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?». Хлопець слухає розповідь матері й бачить, що очі мамині сухі, голос ані здригнеться,.. спогади її не щемлять їй і не болять – вони закам'яніли. У кінці останнього листа, що отримала Софія від Михайла, були такі рядки: «… я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу… Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку. Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...». «Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?» – думає хлопець. «Тоді не було б тебе... – шумить велика «татова сосна». 1976 Символіка твору: Зозуля – символ розквіту весни і, водночас, самотності, суму, страждань, вдівства; вона віщує літа та щасливе або нещасливе заміжжя. Поширене в Україні вітання «Три зозулі з поклоном» означає: «забудь, покинь, відпусти мене» – традиційна народна формула-прохання не любити, не мучити того, кого любиш і себе самого від нерозділеного кохання. Сосна – вічнозелена й довговічна сосна не схильна до гниття, що робить її символом стійкості, витримки, життєвої сили і моральної чистоти. «Сибір несходима» – в українській поезії символ каторги, заслання. Цитати з твору: «У горі ні на кого серця немає. Саме горе». «Серце в усіх людей неоднакове». «Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться». «Волосся умирає раніше, ніж людина…» «…а сльози в очах – наче дві свічечки голубі». «Спогади вже не щемлять і не болять – вони закам'яніли».