Підготовка до ЗНО

«Місто» Валер’ян Підмогильний (скорочено) Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина – людина їсть і п’є: як тварина – вона множиться і як тварина – викидає; як янгол – вона має розум, як янгол – ходить просто і як янгол – священною мовою розмовляє. Талмуд. Трактат Авот. Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло? А. Франс. «Таїс». ЧАСТИНА ПЕРША І Здавалось, далі пливти нема куди. Спереду Дніпро мов спинився в несподіваній затоці, оточений праворуч, ліворуч і просто зелено-жовтими передосінніми берегами. Але пароплав раптом звернув, і довга, спокійна смуга річки протяглася далі до ледве помітних пагорків на обрії. Степан стояв коло поруччя на палубі, мимоволі пірнаючи очима в ту далечінь, і мірні удари лопастей пароплавного колеса, глухі капітанові слова коло рупора відбирали снагу в його думок. Вони теж спинялись у тій туманній далечині, де непомітно зникала річка, немов обрій становив останню межу його прагнень. (…) На пароплаві Степан зустрічає своїх односельців – Надійку та Левка, що теж пливуть до Києва. Дівчина сподобалась юнаку, а з Левком він був знайомий і раніше. Аж ось і Київ. (…) Все навкруги було дивне й чуже. Він бачив тир, де стріляли з духових рушниць, ятки з морозивом, пивом та квасом, перекупок з булками, насінням, хлопчаків з ірисками, дівчат з кошиками абрикос і морелей. Повз нього пропливали сотні облич, веселих, серйозних і заклопотаних, десь голосила обікрадена жінка, кричали, граючись, пацани. Так звичайно тут є, так було, коли його нога ступала ще м’якою курявою села, так буде й надалі. І всьому цьому він був чужий. Пасажири всі розійшлися. Пароплави почали розвантажувати. Довгими сходами пішли півголі вантажники з лантухами, паками, садовиною. Потім понесли розчепірені волов’ячі туші й покотили засмолені смердючі бочки. Левко повів їх, показуючи дорогу. На вулиці Революції їхні шляхи розходились: Степанів на Поділ, інших двох – на Старий Город. – Ти ж до мене переходь, як що там, – сказав Левко. – Адресу записав? (…) Степан мав оселитися у крамаря Гнідого, що жив на Подолі – давнього знайомого його дядька. (…) Але Гнідий повів його не до хати, а в глиб подвір’я, до сарая. Степан ішов позаду й дивився йому в спину. Крамар був трохи згорблений і тонкий у ногах. Він був невисокий, але худі ноги його здавались довгими й негнучкими. І Степан подумав: як легко переламати такі ноги! Коло сарая Гнідий одімкнув замка, одчинив двері й промовив: – Отут перебудете. Степан зазирнув йому через плече в невеличку комірку. Це була маленька столярня. Коло стіни стояв верстат, на полицях уздовж лежало начиння. Навпроти темніло крихітне вікно. Линув дух стружок і свіжого дерева. Хлопець так здивувався на своє приміщення, що навіть перепитав: – Оце тут? Гнідий, дзенькаючи ключами, повернув до нього окуляри: – Вам же ненадовго? Обличчя його було в зморшках. Щось погноблене було в його очах. Степан несміливо увійшов і поклав у кутку свої клунки. Нахиляючись, він крізь щілину між дошками побачив своїх сусідів за перегородкою – пару корів, що спокійно ремиґали коло ясел. Хлів – ось де він має жити! Як тварюка, як справжнє бидло! Він відчув, як шпарко кинулось його серце і кров линула до обличчя. (…) Але згодом «те, що він у хліву, здавалось йому вже тільки комічним». II Надворі був уже зовсім день, коли Степан прокинувся й схопився на верстаті. Тіло його заніміло від лежання на голому дереві, але він не зважав на ту млость і з острахом протирав очі. Сьогодні вступний іспит, чи не проспав він? Згадавши, що іспита призначено на першу годину, трохи заспокоївся…(…) (…) Деталі вчорашнього дня проходили перед ним ясною ниткою. Може, ще з часів свого дитячого чередникування, лежачи в полі, плетучи батоги та кошики, він вкорінив у собі звичку до самопоглиблення. І тепер, пригадуючи минулий день, лишився собою невдоволений. Він відзначив у собі певне вагання, якусь, хоч і хвилинну, занепалість – словом те, що можна назвати легкодухістю. А права на це він, на свою власну думку, не мав жодного. Він – нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він – один з тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє. (…) (…) Йому конче захотілось розпочати день нормально, по-міському, так, ніби він уже зовсім у нових обставинах освоївся. Важливо ж відразу поставити себе в норму, бо норма й розпорядок – перша запорука досягнень! Степан підвівся й почав шукати відповідного об’єкта на вправи. Схопивши лаву, він кілька разів підкинув її, посміхаючись на свою спритність та пружність своїх м’язів. Поставивши її, він ще не був задоволений. Любовно помацавши свої біцепси, підплигнув, схопився край низької бантини й почав підійматися на руках, дедалі швидше, з більшим напруженням і завзяттям. І коли, зрештою, сплигнув на землю, червоний від натуги й задоволення, то, повернувшись до дверей, побачив жінку з дійницею в руці. Вона дивилась на нього злякано й стурбовано. – Це я тут спав, – пробурмотів хлопець. – Мені дозволили. Вона мовчала. Степан почував себе трохи ніяково – не тому, що був без френча й натільна сорочка йому повисмикувалась від рвучких рухів з-під очкура, як льоля в малого, – він мав одежу тільки за оборону від холоду, але сам розумів, що його фізкультура в даному разі вийшла з належних їй меж, обернувшись у пустощі, не гідні ні його поважності, ні становища. Та ще й ця доярка буде, може, плескати язиком, що він пробував вилізти на горище й щось украсти! Він одкинув назад волосся й хотів, вважаючи розмову за скінчену, братись до сніданку, але вона зайшла в його кабінет, глянула на його речі й поставила долі відро з молоком. – Твердо було спати? – сумно, якось стомлено спитала вона, помацавши рукою верстат. – Н-да, – невдоволено пробурчав Степан. Все-таки вона не йшла. Що їй, власне, треба? Що це за оглядини такі пильні й підозріливі? Він недвозначно похмурився. – Я хазяйка тут, – нарешті пояснила жінка. – Молока трохи налити? Хазяйка! Сама корови доїть? А, профспілка кусається з прислугою! Звичайно, від доярки, свого брата, Степан узяв би молоко, але добродійства від хазяйки йому не треба! – Я не хочу молока, – відповів вій. Проте хазяйка, не чекаючи відповіді, вже наливала йому казаночок. – Умитись у дворі можна, там кран єсть, – додала вона, забираючи відро. Степан дивився їй услід. У неї була товста, округла спина – роздобріла на довільних харчах! Він сердито надів френча й застебнувся. Нарізавши сала та хліба, почав снідати, міркуючи про іспити. Нема чого йому боятися! Математика – він чудово її знав. Щоб перевірити себе, згадав формули площин всіх фігур, квадратові рівняння, відносини тригонометричних функцій. І хоч несвідомо пригадував те, що знав найкраще, йому приємна була ясність свого знання. Про соціальні науки він навіть не думав – стільки доповідей на селі прочитано і щодня кілька газет. Плюс соціальне походження, ревстаж і професійна робота! На фронті науки він був зовсім не зле озброєний. Оглянувши свої документи, він теж лишився вдоволений. Все було в порядку. Купкою папірців лежало все його життя за останні п’ять років – повстанство за гетьмана, боротьба з білими бандами, культурна й професійна робота. Він навіть охоче прочитав дещо. Чого тільки не було! Був полон і втеча з-під розстрілу. Були мітинги, агітація, резолюції, боротьба з темрявою і самогоном. І як гарно бачити все це в штампах, печатках, рівних рядках друкарської машинки й незграбних кривульках півнеписьменних рук! Степан бадьоро підвівся, сховав документи в кишеню, загострив ножиком олівця й наготував паперу. Треба йти. (…) До складання іспиту ще був час, тож Степан вирішив пошукати роботу. Але попри всі сподівання і заслуги перед революцією, йому де байдуже, де увічливо відмовляли. Коли прийшов в інститут, виявилося, що треба перед іспитом навідатися у приймальну комісію. Його записали під числом сто двадцять три, а іспит призначили на післязавтра. «Він починав розуміти, що розпорядок гарний тільки тоді, коли його сам до себе з доброї волі прикладаєш, і що це річ дуже прикра, коли його прикладають до тебе інші. Він був притомлений. Порожній завтрашній день лякав його». III Другого дня Степан пішов аж за місто, щоб скупатися у чистій воді, зварити у казанку кашу. Від того, що відчував себе дуже самотньо, згадав про Надійку. (…) Згадав так, ніби спогад про неї затаївся був у ньому і раптом розцвів у пристрасних поривах його самотини. Вона, ніби жартуючи, сховалась від нього і тепер вийшла з похоронку, запашна й сміюча. Колишній дотик її руки живущим огнем проймав йому кров. Він згадував їхню зустріч на пароплаві, її слова і шукав у них бажаної запоруки. Кожен погляд і усміх її осявав тепер йому душу, торуючи в ній плутані стежки кохання. – Ви такий знаючий! Ви одержите стипендію! Так, так! Він здібний і міцний. Він уміє бути упертим. Там, де перешкоди не збити натиском плеча, там точитиме її шашелем. Дні, місяці й роки! Хай тільки вона схилиться до нього – вони вдвох переможцями ввійдуть у браму міста! – Надійка, – шепотів він. Саме ім’я її було надією, і він повторював його, як символ перемоги. Хлопець швидко вертав додому, обнятий єдиною думкою про свою раптову коханку. Вона стерла йому всі турботи, як справжня чарівниця, бо стала найважливішим, що треба здобути. Бажання побачити її було таке пристрасне, що він збирався до неї зразу ж піти. Вдома, коли трусив свого френча й начищав попльованою торбинкою чоботи, його почало обіймати вагання. Тому правда, що Надійка була люба з ним на пароплаві й запрошувала приходити. Але ж вона була дуже весела – чи не знак це того, що в неї вже єсть коханий? Він швидко спростував цю страшну думку – адже ж Надійка, як і він, вперше в цьому місті. А може, за ці два вечори, побувши тут, вона здибала когось і покохала? Що кохання повстає вмить, він сам був тому дізнавець. Зрештою, може, він і подобався їй, але тепер, безпритульний, чим він міг її чуття зміцнити? Ось прийде він до неї, жалюгідний селюк серед галасливого міста... І що скаже, що він принесе? Він хоче опертися на неї, а жінки самі прагнуть опори. Степан довго розважав, сидячи на лаві, і вирішив піти тільки по тому, як складе іспита. Він прийде до коханої студентом, а не сільським хлопчаком, і скаже: ось що я зміг і я вартий! Він заспокоївся, але вдома вже сидіти не міг, – тому зібрався навідати Левка. (…) Левко радо привітав товариша, а Степана вразила охайність та порядок у кімнаті молодого хлопця. Про хлів, у якому сам оселився, посоромився розповісти. IV Побачення з Левком, його чепурна кімната зміцнили Степана. «Тихо, уперто працює в ній Левко, складе всі потрібні іспити, дістане свідоцтво й вернеться на село новою, культурною людиною. І разом з собою привезе туди нове життя. Так мусить робити й він. Степан виразно почував зараз всю важливість своїх обов’язків, що чуття їх був утратив на мить, ступивши на чужий ґрунт міста». Вийшов на Хрещатик, по якому потоком йшли люди. «Ось вони – горожани! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! Їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, і на місце їх прийдуть інші». Так думав Степан про мешканців міста, протискуючись через натовп. (…) Не ненавидіти треба місто, а здобути. Ще мить тому він був погноблений, а тепер йому виділись безмежні перспективи. Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він – один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти. (…) V Перший іспит – написати твір, Степана не злякав. Він вибрав тему: «Змичка міста і села». А ближче до вечора все ж наважився побачитися з Надійкою. Вона жила у старій халупі разом з двома землячками – Ганусею і Нюсею. У дівчат були гості – двоє веселих хлопців і Левко. Степан почувався у цій компанії не дуже добре. Хотів піти, але очі Надійки утримували його. Врешті пообіцяв їй прийти завтра. VI Степан блискуче склав іспити, але чомусь не відчував від цього великої радості. – Мені смутно, – думав він, – бо я хочу бачити Надійку. Мені важко, бо я покохав її. І знову її ім’я, що він прошепотів, відгукнулось йому щасливою луною з темних коридорів його думок. Вона була йому сонцем, що раптом кидає промінь крізь розколину хмар; він раз у раз губив її і знаходив. До кімнати він не схотів заходити, хоч там тільки Ганнуся цокотіла своєю машинкою. Надійка запнулась хусточкою, і вони пішли в сірій сутіні близького вечора. Дівчина теж склала іспити до свого механічного технікуму і весело розповідала Степанові, що мамо-мало не зрізалась на політграмоті. (…) (…) Спинившись коло ґраток над кручею, вони дивились, як сунули по схилу світлячки узвозу, виплазовуючи назустріч згори та з підгір’я і несподівано розминаючись у ту хвилю, коли мали зіткнутися. Велика ріка темніла внизу перед ними, позначена вздовж надбережними ліхтарями й вогнями Труханова острова. Ліворуч, в тумані й шумі, мінливим килимом горіла низина Подолу. – Ти любиш мене, Степанку? – раптом спитала вона. – Надюню, – прошепотів він у нудьзі, – Надюсю, я люблю тебе... Він оповив їй рукою стан, і вона, припавши головою до плеча, тремтіла від далекої вільгості води й теплої вогкості очей. Він тихо гладив їй волосся, сам погноблений чуттям, що лишає по собі пустиню. (…) На другий день Степан проводжав Надійку – вона їхала додому, бо до початку занять був «пустий» тиждень. А сам, озброївшись старим планом Києва, що його дав Левко, розпочав більш детальне знайомство з містом. Надвечір, вертаючись із мандрів, спускався просто до Дніпра десь на відлюддя, купався там і стомлено чвалав додому. Гнідий запропонував Степанові перебратися в хату за умовою: «спатиме в кухні, – там є ліжко, – матиме обід і на сніданок та вечерю щось, а зате доглядатиме корови, наноситиме до хати води – кран був тільки надворі, – та настачатиме взимку дрова». Степан погодився. VII З села повернулася Надійка. За пропозицією хлопців, що часто навідувалися до дівчат, гуртом пішли на літературну вечірку. Степан із заздрістю слухав майстерне читання творів молодих і вже відомих письменників, оплески, якими обдаровувала митців вдячна аудиторія. «Молода пружина його думки, що допіру ще кволо ворушилась, напружилась і почала розтягатись, даючи рух сотням коліщат і підойм. Так, Степан мусив стати письменником. Нічого ні страшного, ні незвичайного він не почував у цьому жаданні. Він зріднився з ним за кілька годин так, ніби викохував роки, а в хвилюванні своєму вбачав ознаку хисту, прояв натхнення до творчості». (…) Тему собі він уже обрав – напише оповідання про свою стару, пощерблену бритву, що немилосердно скубе його, коли він робить свій туалет… Бритва, в його композиції, належала спочатку фронтовому офіцерові, як втіленню царату, але на початку революції його вбито, і бритва перейшла до переможця – прихильника Тимчасового уряду. Від нього її здобув петлюрівець, поступившись нею незабаром червоному повстанцеві, що на мить впустив її перед денікінцем, але зразу ж забрав назад, уже назавсігди, як законний власник. Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади, але цю канву мав вишити блискучими нитками, прибрати в тіло й рух, щоб надати життя своїй ідеї. Дорогою він обмислював різні епізоди й деталі, черпаючи їх із свого військового досвіду. Дерев’яний годинник у кухні показував на чверть першу, коли Степан зайшов у хату, тихо запалив лампу, хапливо видобув папір і сів до столу писати, потопаючи у зливі образів і слів. О другій з половиною він кінчив, сховав рукописи, не читаючи, ліг, ще кілька хвилин снував крихкі марева й заснув кам’яним сном. VIII Упоравши корови й виконавши геть усі господарські обов’язки за певним, уже виробленим регламентом, Степан прочитав своє оповідання й лишився цілком задоволений. Прекрасне оповідання. Глибоке й розумне. І він його написав! Хлопець закохано гортав сторінки – речовий доказ своєї талановитості й запоруку майбутньої слави. Виправивши дещо з огріхів і начисто переписавши свій твір, він замислився над його дальшою долею. Передусім треба його підписати, зв’язати його з собою певним ім’ям. Йому відомо було, що дехто з письменників прибирає собі інше ім’я, так званий псевдонім чи псевдомін, мов ті ченці, що відмовляються світу й самих себе з усіма ознаками. Так зробив, наприклад, Олесь, але Степанові цей шлях був відразний. Насамперед його прізвище зовсім не таке, щоб його соромитись, воно навіть сучасне, коли хочете, а по-друге, навіщо критись? Хай усі знають, що Степан Радченко пише оповідання, що він письменник, виступає в Академії і дістає оплески. Хай у сільбуді буде його книжка, і товариші, що він покинув, хай дивуються й заздрять йому! Але, взявшись підписуватись, він завагався – коли прізвище було йому зовсім до вподоби, то саме ім’я – Степан його трохи збентежило. Надто воно було не тільки просте, а й заяложене якесь, і грубе. Хлопець довго міркував, вагаючись між бажанням зберегти себе цілком у підписі й зробити його гучним та блискучим. Він перебрав силу імен, шукаючи гідного наступника, і раптом йому спала в голову чудова думка трохи переінакшити своє власне ім’я, надати йому потрібної урочистості, змінивши одну тільки букву та наголос. Він наважився, підписався і став із Степана – Стефаном, діставши собі нове хрещення. (…) Степан намірився послати своє оповідання в журнал «Червоний шлях», «але потреба зараз же, негайно почути вирок із сторонніх уст так захопила молодого письменника, що він вирішив його сьогодні ж комусь знаючому прочитати. Кому саме? Михайлові Світозарову, критикові, що так лепсько промовляв учора з трибуни, так захопив усіх і здобув такі овації, йому, йому і тільки йому! Він прекрасно знається на літературі, він мусить бути чулий до кожного нового подиху, то більше до такого свіжого, мусить підтримати новака, напутити, порадити. Це, зрештою, його обов’язок і завдання». Де живе славетний критик, Степан узнав в адресному бюро. (…) Проходячи повз садки на Володимирській вулиці проти пам’ятника Хмельницькому, він зайшов і сів на лавочці серед дітей, що скакали тут, бігали наввипередки й підкидали м’ячі. Їхні веселощі заражали його. Затримавши м’яча, що випадково підкотився йому до ніг, хлопець так високо підкинув його, врівень з будинками, що дітвора весело заплескала й загукала, крім власниці, що не сподівалась уже дістати свою цяцьку з лона небес. Але м’яч бомбою упав з-під хмар, викликавши новий вибух божевільних радощів. Всі навзаводи трутили хлопцеві свої м’ячі, щоб і вони таке головокрутне літання зробили, та він, забравши три, почав підкидати їх усі разом, як цирковий жонглер, вкрай зачудувавши своїх малих прихильників. В їхньому гурті він переживав солодкі хвилини, не затьмарені ні думками про майбутнє, ні спогадами минулого, почував у собі дивну повінь існування, що дає радість саме з себе, не потребуючи ні надій, ні планів. Він мав себе птахом, що спиняється в повітрі на розгорнутих крилах, обнімаючи маленьким оком розкішну землю, квіткою, що розкриває вранці маківку, проливаючи запашність назустріч сонцю. Він пішов далі, попрощавшись із дітьми, що кричали йому навздогін, і все навкруги приємно тішило йому очі – стара дзвіниця Софії, трамваї й хвиляста вулиця, обсаджена вздовж каштанами. Близько опери він спинився ще послухати українських пісень у виконанні двох жінок і сліпого діда, представників мистецтва, що вийшло на вулицю, і потім того звернув на Нестерівську вулицю, куди вело його бажання і вказівки адресового бюро. Що ближчав він до заповідного будинку, то більше прокидалось у ньому – не хвилювання, – неприємне почуття жінки, що мусить роздягатись перед лікарем. Він похапцем добирав слів, що мав сказати: "Вибачте, я написав оповідання і прийшов до вас, щоб ви послухали його". Ні, краще: "Вибачте, що я турбую вас, але я хочу знати вашу думку про оповідання, що я написав". Будинок, де жив великий критик, був теж великий і мав два флігелі в дворі. Покладаючись на своє чуття, Степан зійшов на п’ятий поверх першого будинку, але останнє помешкання в ньому мало дванадцятий номер, замість потрібного вісімнадцятого. Тоді він, розпитавши в дворі, пішов у другий флігель, починаючи вже хвилюватись. Ударивши кулаком у двері, він почав чекати, і серце його кидалось багато голосніше, ніж він постукав. Він постукав ще раз, сам злякавшись своєї настирливості. – Кого вам? – спитала жіноча постать, відчинивши. – Вибачте, що я турбую вас... – почав Степан, не пізнаючи свого голосу. Я хочу бачити... – Він запнувся, забувши прізвище. Я хочу бачити... критика... – Критика? – здивувалась жінка, тримаючи рукою на грудях капризний капот. – Цебто він статті пише, – тлумачив хлопець, знемагаючи під вагою хреста... – Михайла... – Михайла Демидовича Світозарова? Професора? – полегшено сказала жінка, впускаючи його. – Да, да, це тут, Сюди. Вона повела темним коридором хлопця, що тремтів, як молодий злодій, вперше полізши вночі грабувати помешкання. – Міша, до тебе хтось. Хлопець зайшов у кімнату, де коло вікна за столом серед купи книжок сидів сам великий критик і писав, не підводячи голови. Степан спинився край килима, що лежав на підлозі, і боязко майнув очима по великих книжкових шафах, що тяглися вздовж стін. Побожний трепет пройняв його холодком у цьому святилищі, і він ладен був стояти так годину, дві, без кінця, почуваючи щось величне й млосне. Нарешті великий критик кінчив переливати свою думку на папір і запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом. – Вибачте, – сказав він, уклоняючись, – ви товариш Михайло Світозаров? Сам свідомий недоцільності такого питання, він постарався хоч у міру змоги ковтнути маловідповідне слово "товариш". – Я Світозаров. А в чому річ? – Я ось написав оповідання... – почав хлопець, але спинився, побачивши на обличчі в критика неприємну гримасу. – Мені ніколи, – відповів критик. – Я зайнятий. Ця зневажлива відповідь прикула Степана до місця. В тоскному холоді, що оповив його, він зрозумів тільки одне – слухати його не хотять. Як він не ворушився, то критик визнав за потрібне повторити, підкреслюючи склади: – Я зай-ня-т-ий. – До побачення, – глухо промовив Степан. Вийшовши з двору, він пішов перед себе незнайомими вулицями, несучи на серці нестерпучий гніт безсилої люті. Ніколи ще не був він такий принижений та знищений. Зухвалі слова того книжного хробака лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому ніколи, але ж призначив би час! Хай зовсім одмовиться, але мусить порадити, куди вдатись! Та й яке має він право так казати? О, його до крові стібнув той пихуватий тон, той панський тон дідича від літератури! Ідучи потупивши голову, він снував невиразні думки про помсту. Він міг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тягати по підлозі його випещене тіло, бо перевага його м’язів була безперечна. І тому, що тільки такий спосіб помсти міг уявити, свідомість безсилості ще більше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожістю до всього, що від нього вище. Опинившись десь біля парку, він зайшов і сів на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, він його пізнав – це був Золотоворітський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву. Охоплений підступом всепалющої ненависті, він пробурмотів, криво посміхаючись: – Тоже... Золоті ворота! Несподівана рана заступила юнакові всі думки. Почуття, що з дому він виходив пишним Стефаном, а вертатись має затюканим Степаном, не хотіло його покидати. Він тупо дивиться на людей, що проходили повз непрозорими сильветами, вбачаючи в кожному з них потайних ворогів. (…) (…) Степан встав, добув свій твір і порвав його на шматки. – Будь ти прокляте, – сказав він. Він рушив до Надійки, хоч йому однаково було, бачити її чи ні. Але він пішов би до неї після перемоги, тож вирішив іти й після поразки. Вона радісно зустріла його в своїй хустині на розі вулиці, бо виглядала його, гуляючи. Вона відхилила голову, його побачивши, і пристрасно засміялась, але він холодно до неї привітався: – Здрастуй, Надійко. Вони пішли до Царського саду, і дівчина, сміючись, щасливо розповідала про перший день лекцій у технікумі. Він зціпив губи. В його інституті теж, певно, лекції почались. Ну і хай починаються! Він замкнувся враз у собі й похмуро визирав на світ крізь добровільні ґратки. Сміх Надійчин був йому нестерпучий, її веселість ображала його. Раптом відраза зайнялась в ньому до дівчини, і це чуття було йому приємне. – А що пише Семен? – спитала Надійка, ще не почуваючи його настрою. – Нічого не пише, – відповів він. Та й справді, він цього не знав, бо листа від сільського приятеля ще не прочитав. Надійка здивовано на нього глянула. – Ти чудний сьогодні, Степанку, – несміливо промовила вона, Він нічого не відповів. І вони мовчки дійшли до підгір’я Царського саду. Ця мовчанка ображала дівчину, і вона спинилась, стримуючи сльози. – Я піду додому, коли ти мене не любиш... Степан шарпнув її за руку. – Люблю. Ходімо. Він почував свою над нею владу і хотів, щоб вона корилась. Вся прикрість його на ній зосереджувалась, і він, може, вдарив би її, коли б вона надумала сперечатись. Але вона покірно пішла. Коли вони зійшли на пригорок, з долини знялася в небо блакитна ракета й погасла вгорі з тихеньким тріском. Пускали феєрверк. Рожеві, сині, червоні й жовті вогні, свистячи, гнались угору, креслючи світлючі дуги на темному тлі, вибухали й падали на землю іскристим дощем. Степан дістав останню з своїх легких цигарок і запалив її. – Сволочі вони всі, – похмуро промовив він, сплюнувши. Надійка захоплено споглядала на небачену ще гру кольорів та вогню, забувши на мить про свого невеселого хлопця. – Хто? – не розуміючи, спитала вона. – Всі, що отам дивляться. – Ми теж дивимося, –– боязко зауважила вона, налякана його голосом. – Думаєш, для тебе пускають? – суворо посміхнувся Степан. (…) (…) – Степанку, – спитала вона, схиляючись до хлопця, – чого ти такий... сердитий? Він зненацька обійняв її і притиснув до себе її груди з пристрастю, роз’ятреною злобою та приниженням. І за це міцне оповиття вона ладна була забути йому всю попередню неувагу. Схопивши руками його голову, вона хотіла пригорнути її до себе й поцілувати, але він нерухомо здушував, знесилював її обіймами. Тоді дівчина уперлась йому руками в плечі, силуючись відштовхнути, але мусила їх відкинути, застогнавши з болю й задушення, раптом відчувши, що він бгає і гне її, що коліна їй ламляться і хмарна смуга неба пливе перед очима. І раптом упала навзнаки, холонучи від лоскотних дотиків повітря й трави до оголених стегон, придушена німим тягарем його тіла, що, пручнувшись, подвоїло її і пронизало. (…) (…) Тоді вона голосно заплакала, захлинаючись і хрипучи, немов стримувана повінь сліз відразу випорскнула з її очей руїнницьким потоком. Степан озирнувся навкруги. – Не плач, – суворо сказав він. Вона ридала, втративши в сльозах свідомість і волю. – Я кажу тобі – перестань, – мовив він ще раз, шарпнувши її за руку. Вона спинилась, але здушений зойк знову вирвався в неї і оскаженив його. – Я піду, коли так, – сказав він, підвівшись. – Ти винна!– крикнув він. – Ти, ти винувата! І пішов геть, повний туги та гніву. IX Степан прочитав листа від Семена – сільського товариша. Той розповідав про новини, кликав приїхати додому на Різдво, хоча й припускав, що Степан в село вже не повернеться. (…) Тримаючи в руках листа, хлопець заплющив очі й шепотів: – Я не приїду, ніколи не приїду. Він назвав себе зрадником. Так може робити тільки відступник, що обікрав батьків, і від них йому буде прокляття. Але зразу ж, почавши себе ганьбити, втратив з ока мету свого обурення: вона зникла під впливом невідомої сили, що дбайливо обернула його докори в недоцільний спалах. Чому, властиво, він має себе за зрадника? Хіба мало людей покидає село? Міста ж ростуть коштом села – це нормально, цілком нормально. До того ж його ВИШ – економічна, і, її скінчивши, однаково на село не вертатись. Місто призначено йому за оселю. Та й хіба щось справді у ньому змінилось? Такий він, як був. Все гаразд, він має харч і помешкання, за день-два дістане стипендію. В чому ж річ? І тоді невиразним болем, як нудота, як страшний сон, зринув спогад, що він так шалено гнобив його, стирав, витравлював його сліди в свідомості, аж поки обернув його в непомітний рубець, що тільки іноді кров’ю сочив, – спогад про Надійку. Ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром, його кохання виявилось фальшованим папірцем, втрученим серед метушні, і він викинув геть цей непотріб, лютуючи і себе маючи за обдуреного. Вона ж була від села, що зблякло в ньому, була дрібним епізодом того зруху, що його охопив, хоч болючим, тяжким, мало виправдним. Що з нею? Він зціплював зуби й зухвало шепотів: – Не я, так другий. (…) А вночі йому приснився сон – зваблива гола жінка. Коли торкнувся її, «пірнув у загуслу калюжу». За народною мудрістю такий сон віщує неминучий сором. X Розрадою Степана став на деякий час «лагідний на вдачу, мрійливий, спокійний» Максим – хазяйський син. Він ще два роки тому закінчив інститут, у якому Степан тільки почав навчатися, добре заробляв, мав багато книжок, ніжно любив свою матір. Максим признався, то він наполіг, щоб Степан оселився у них, бо хлопець був сиротою, матір померла, коли йому було лише два роки… Увечері Степан розіклав книжки, що йому дав Максим, й узявся за науку. Заснув. А вночі до нього прийшла мати Максима. « … тіло її, роз’ятрене, здатливе тіло, було відділене від нього лише тканиною сорочки. І він відштовхнув його, як боягуз, замість зануритись у нього, замість спізнати в його глибинах таємну, виснажливу теплінь! Що спинило його? Гріх? Почуття провини перед кимсь, гризота? А ранком, зустрівшись з хазяйкою на кухні, Степан ледве чутно прошепотів їй: – «Приходьте сьогодні, приходьте». «… і коли вона нарешті прийшла, хлопець прийняв її з усім палом юнацької пристрасті й того велетенського запасу сил, що приніс із собою на місто». XI Пропустивши перші тижні лекцій в інституті, Степан з головою поринув у навчання. Вночі до нього приходила Мусінька, так він називав жінку, що стала його коханкою. Він був вдячний їй за ту «маленьку любов», яку вона йому дарувала. «Мусінька ніколи ні про що серйозно не казала, ніколи не турбувала його своєю душею, і він мусив би вельми вдячним їй за цю пільгу бути, бо знати чужу душу надто важкий тягар для власної душі». В інституті Степан не тільки успішно вчився, але й став активістом громадського життя. Коли влаштували вечірку з «живою газетою», знайшов чернетку свого оповідання «Бритва» і наважився прочитати його зі сцени, «діставши стільки ж оплесків, що й запрошений із опери тенор. Ба більше – щось кинуло йому навіть квітку, що, не долетівши помосту, сумно впала на підлогу, але він не визнав за потрібне підняти цей перший лавр із вікна своєї майбутньої слави»… Цей випадок надихнув Степана легко й швидко написати з десяток нових оповідань. Студент Борис Задорожній «став інтимним довірником його письменницьких спроб і першим, доброзичливим до того ж суддею його творів». Коли ж Степан розказав Задорожньому про те, як вибирав собі «письменницьке ім'я», він прозвав його Стефочкою… Одного вечора на кухню до Степана зайшов Максим. Якимсь чином він прознав про любощі свого приятеля з матір'ю. Максим обізвав хлопця нічним злодієм і вдарив в обличчя. Це був удар по губах, не міцний, але глибоко образливий, і Степан відчув його, як ляск батога по голому тілу, його обличчя почервоніло, як рана, він увесь спалахнув, пересмикнувся, кинувся просто, перекидаючи ногою стола, й повалив Максима на ліжко. Якийсь час він товк його кулаками, грудьми, головою, нестямлячись від скаженої люті. Потім облишив і розігнувся, блимаючи очима, щоб розігнати з-перед них червоні кружала. Одкинув назад розпатлане волосся і, хитаючись, натяг шинелю та кашкета й вийшов із хати. Пішов геть, розхристаний, розбризкуючи калюжі, тремтячи від гніву і образи. Ця наволоч ударила його в обличчя! Може, до герцю покликав би? На шаблях? На пістолях? Ач, який лицар об’явився своєї мами! Він згадував з п’яним задоволенням, як бив образника, як душив його, вивертав, колінчив, і заразом жалкував, що так швидко урвав свою кару. Вбити б гадюку! На юшку потовкти! Бо не за саму тільки образу чином на Максима він палахкотів, а й за похитнутий спокій, матеріальну руїну та втрату коханки. І що більше свою катастрофу усвідомлював, то більша ненависть змагала його, ненависть безсила, безпорадна, гнітюща. (…) Степан йде до Бориса (треба ж десь переночувати). Той запропонував назовсім оселитися у нього, але Степан відмовився, сподіваючись повернутися до Мусіньки. До того ж узнав, що Борис збирається оженитися на Надійці. Ця новина чомусь прикро вразила Степана. «На мить його обняло палке бажання лишитись, лишитись навмисне в Бориса, щоб … відібрати Надійку», але потім «байдуже махнув рукою: «Хай бере!». Степан прийшов додому, щоб забрати свої речі. Від Мусіньки дізнався, що Максим став жити окремо, назавжди пішов із дому. XII (…) Що дивного в цій банальній історії про нещасливий шлюб, у міщанській історії, що повторюється скрізь і всюди під низькими дахами передмість, де життя полягає в коханні та затишку? Покірна купецька доня, чоловік – зрадник і тиран, осінні мрії, материнство й захоплення наприкінці гарним юнаком, хапання за рештки життя, хвороблива потреба надати їм хоч якогось змісту напередодні старості, коли спалахує останній, жалісний, безтямний вогонь у жіночій крові! Ні нове, ні рідкісне. А проте почував у собі доплив сили від потайної думки, що зміг втиснутись у її задушне життя, здолав збурити його й собі підпорядкувати. Він з’явився, і все змінилось – це було йому найважливіше. І, обійнявши її зненацька, опановуючи її, він пошепки спитав: – Ви ж мене, Мусінько, трохи любите? (…) (…) Все заспокоїлось у принишклому домі Гнідих, що непомітно викинув з себе людину, розкладаючись, умираючи повільною смертю, що може тривати місяці й роки, але даючи крізь двері свіжий пагінок пророслого в його гної випадкового насіння. В цьому трухлявому гнізді вбивалось у пір’я приблудне пташеня й уперто розгортало свої крила. І справді, після тієї знаменної події хлопець мимоволі почував себе цілковитим господарем не тільки кухні, а й тих дальших кімнат, де ніколи не заходив, простираючи над ними невидиму владу. Прозирнувши на мить у відтулину мусіньчиної душі, він негайно пустив туди корінь, обґрунтувався й розгостився там, як неминучий наслідок, вільно вбираючи живущі соки, що може дати напередодні облітання жіноче тіло. Він оповив її, живлячи у володінні нею свій розгін, і щоки її горіли гарячковим рум’янцем від полум’я, що, спалюючи її, його огрівало й ростило, як той овоч, що, налившись, мусить відпасти свого гілля. (…) XIII Прийшла весна. Степан здивував своїми глибокими знаннями професора, який викладав українську мову. Тож йому запропонував читати лекції в житлоспілці замість попереднього лектора – поета Виговського. Він не схотів надалі цим займатися. Степан заприятелював з поетом, дав йому почитати свої оповідання. На заощаджені гроші, до яких добавив заробіток від читання лекцій, купив новий одяг. XIV Борис оженився на Надійці, знайшов собі нове житло й запропонував Степану перебратися в його колишню кімнату. Степан зрадів. Коли сповістив Мусіньку, що знайшов собі інше житло, жінка дуже засмутилася, бо зрозуміла, що назавжди розлучається з хлопцем, якого щиро любила. (…) – Справа так з кімнатою повернулась... Мусінько, я ж приходитиму до вас... Вона раптом відкинула його руку, що простяглась її обійняти. – Ти ще й брехун! – промовила вона вголос. –Ти хочеш мене дурити? Я взяла його з вулиці, як байстря, а воно мені милостиню подає! Хоч яке непевне було його становище, а слова ці він прийняв як страшенну образу. Він – байстря? Склав максимум, перейшов на другий курс інституту, має громадське навантаження, пише оповідання, якими зацікавився відомий поет, – і він байстря! Та чи не досить йому панькатись із цією бабою? Але не встиг він добрати відповіді, свого вщербленого самолюбства, як Тамара Василівна погладила йому голову. – Не сердься, Степанку, – сказала вона так покірно, що він міг задовольнитись, – боляче мені... Але все це дурниці… (…) ЧАСТИНА ДРУГА І–IX Працюючи лектором, Степан позбувся злиднів. Виговський сповістив хлопця, що розіслав оповідання Степана у різні журнали – їх почали публікувати. Перші гонорари, замовлення на нові твори… Хлопець з головою поринає у вир міського життя, кидає інститут, читає лекції. А от творче натхнення кудись поділося. Якось, готуючись до чергової лекції, він перечитав повість «Fata Morgana» Коцюбинського. – Ніколи, ніколи я такого не напишу, – шепотів він. Тепер він спізнавав безглуздя своїх намірів. Письменник! Хто, підступний, йому це слово підказав? Звідки взялась йому та божевільна певність, що так довго манила його? Тепер він недобачав до цього жодних підстав. Мало що кожному не захочеться! Мало що не мріється, але тільки йолоп за мріями вганятиме! Козак він, що скаче на палиці замість коня! Дурень, безнадійний дурень! І за цю химеру проміняти науку, інститут, звести нанівець роки тяжкої праці, викохувані плани, обов’язки, нарешті? Перед ким? Хоч би й перед собою! Не розуміючи тепер добре, як усе це могло статися, хлопець хапливо перебирав провини свого падіння. Вигорський! От хто остаточно збив його, от хто послав по журналах його оповідання! І хто його, власне, просив? Проклятий спокусник! (…) Степан бере активну участь у літературних дискусіях. Виходить з друку його перша збірка оповідань. Молодого письменника обирають секретарем літературного журналу. Постійна платня на посаді дала змогу хлопцеві покинути лекції української мови по установах. Але робоче навантаженняв журналі було настільки великим, що Степану все важче було знаходити час для зустрічей з Зоською – задеркуватою дівчиною, яка полюбилася з першого ж дня знайомства з нею. Вона прозивала Степана химерним ім'ям – «божественний». Якось побачив Максима – той став п'яницею. Нарешті він отримав великий гонорар за кіносценарій і відчув, «що віднині матеріальна проблема для нього вже розв’язана, що він зумів підвести під своє життя стійку економічну базу. Справа йшла тільки про надбудови». X (…) На чергове побачення з Зоською хлопець ішов неспокійно, навіть з деяким острахом. Яких слів мусить добрати, щоб висловити те важке, складне почуття жалю й прощання, що його гнітило? Шаблон любові підказував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощі, зрада, сварка принаймні або хоч повільне охолодження протягом довшого часу. Та чи й зважиться він, чи зрозуміє вона? Зоська вже чекала його. Сиділа на кріслі в пухкій блакитній кофточці, недбало скинувши черевички, і посміхнулась, коли він увійшов. – Як я скучила за тобою! – сказала вона. Хлопець нерішуче спинився біля порога, дивлячись на неї збентеженими очима. – Я теж за тобою скучив, – відповів він. В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забриніли несподіваною щирістю. – Іди ж сюди, – прошепотіла вона. (…) (…) Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла. І йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастими полями, і щоб вона співала так – співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помереженого. Він стиснув їй руку й сказав: – Зосько, підемо в поле, коли стане сніг? – Ах, підемо, і я сплету вінок! Він не міг себе стримати і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв’язані, пригорнув її і став цілувати поволі, божевільно, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи. – Ти... Зосько... я не можу без тебе, не можу... – шепотів він. Коли заспокоївся вона погладила його по голові: – Ти – божественний. Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й натхненне лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключне, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв’язати її з собою назавсігди. – Зосько, я давно про щось думаю, – сказав він захоплено. – Про що? – Давай поженимось. Вона відсахнулась. – Ти збожеволів! Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої докази. Передусім фактично вони вже й так подружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як злидень, без ніякого затишку. В житті – безлад, який і писати йому заважає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? Їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще й досі не поженились! Матеріальний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти кінець кінцем. Він спокійно зважував міркування "за" й не знаходив жодного "проти". Потім спитав: – Скажи, ти хочеш? Зосько! Вона лукаво відповіла: – Звичайно, хочу. – І смутно додала: – Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась! (…) XI Другого ранку Степан прокинувся і злякався, згадавши про «дурницю, що вчора зробив». Він мусить женитися, «бо сам напросився, сам набився, як останній йолоп, із цим безглуздим бажанням, що, здійснившись, поневолить і скує його. І весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в’язниці, як домовина, де він заохотився лягти із зв’язаними руками». (…) Як же воно сталося? Він не знаходив уже міркувань, що вчора так красно висловлював. Та й були вони, звісно, тільки наслідком. А суть полягала в тім, що він відчув жаль до Зоськи, прощальний жаль, і необережно цим чуттям захопився. Отже, мусить розплачуватись не за гріх, а за власну добрість! І його охопило люте бажання оженити себе силоміць, щоб провчити себе надалі. Хай би знав другий раз, що жаліти інших – це карати себе! Але як вона могла так зрадливо скористуватись його шляхетним поривом? Невже їй не стало такту відмовитись, зрозуміти, що такі пропозиції хіба що з розпачу робляться? Тепер про пошану до неї не може бути й мови! Брак примітивної делікатності – це в найкращому разі. А в гіршому – це була з її боку тонка, добре обчислена гра, вправне дівоче полювання на жениха. До речі, вона безробітна – та й робити, певно, нічого не здатна, – нудиться, не має грошей на вбори – чом же їй не віддатись? Зокрема коли трапляється гарний юнак, щирий юнак, що мало тямиться на житті та жіночих хитрощах! Він обурено підвівся, ступаючи босими ногами до столу, де лежали його штани. Шахрайка ця Зоська! Але його так просто не піддуриш! (…) Степан твердо вирішує порвати з Зоською, і грубо робить це на вечірці. На цій же вечірці знайомиться з акторкою Ритою. Вона справила на нього велике враження, надихнула на працю. Степан почав обмірковувати план і сюжетну лінію нового великого твору «про людей». ХII (…) І, о радість! – написав перший розділ, потім другий, потім третій – легко, не спиняючись, навіть напруження не почуваючи! Слова лились із нього, потік жвавих муштрованих слів, що самі знали свої місця і сполучення. Він кинув перо, стиснув у захваті руки й підвівся. Годі, годі на сьогодні! Заспокоївшись трохи, підрахував – коли праця так ітиме, то кінчить повість за два тижні. Чудово! Але другого дня не написав нічого. Сидів, ходив, навіть лягав і марити пробував, але жодного слова на дальший розділ видушити з себе не спромігся. Так, ніби вся повідь його уяви раптом зсілась і в голові йому лишились мертві згустки, яких не в силі був розтопити його гарячий розпач. Він знав, що треба і як треба далі писати, тільки прірва запалась між його задумом і папером. Почував страшенну неохоту писати, безпідставну відразу до самого процесу водити пером. Спочатку він обурювався, потім умовляв себе і замислився кінець кінцем. Звідки ця несподівана криза? Чи йому не хочеться писати, чи він сам писати не хоче? А може, дальші розділи його недоладу побудовані, і ця затримка, інтуїтивне діяння художнього почуття, є просто гасло про небезпеку? І за кожною думкою його стояв добре знаний жах марних поривів до творчості. Нарешті вирішив, що треба перепочити. Мусить берегти себе! Він просто стомився духом. Не можна ж гнати себе без жалю! Слід забути на день-два про працю, розважитись, погуляти й відновити сили. Тільки як?(…) Степан вирішує піти до Зоськи. «…коли вона справді любить мене, – подумав він, – то не повинна дуже гніватись». Прийшов, і сусідка сказала йому, що Зоська померла. Отруїлась. Степан намагається заспокоїти свій жах і сумління думкою, що Зоська отруїлась випадково, що його провини у її вчинку немає… Степан нарешті підібрав собі нове помешкання, устаткував його, але ніяк не міг до нього звикнути, воно було ніби чуже. ХХIII (…) А найбільше боявся столу. Там, у верхній шухляді праворуч, хоронився початок його повісті. Він ніколи не висував її, але почував, що рукопис там притаївся, як нечисте сумління. Писати далі не міг. Та порожнеча, що в ньому розпалась, коли відійшов тоді від Зосьчиних дверей, непомітно розгорталась, руйнуючи щораз більше його душу, захоплюючи щораз глибше ділянки, де зберігаються спогади людини, і в цьому спустошливому поширенні його минуле зникало в безвість. Зникло майже без сліду під отрутним діянням нудьги, і разом з ним він позбавлявся опори. (…) Якось зустрів односельця Левка. Він вивчився на агронома, збирався поїхати на Херсонщину – у край українських степів, бо у великому місті відчував себе самотньо, все там було йому чужим. І Степан теж вирішує вернутися в село. XXIV (…) Ця думка, дика, раптова, не злякала його. Навіть не здивувала. Вона народилась зненацька, ясна, чарівна, повна жагучої радості, сили й надій! Він вертає на село, В степ. До землі. Назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі! Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруйних мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз’їдають душу в вузьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста. І піде в спокійні, сонячні простори полів до покинутої волі, і житиме, як росте трава, як стигне овоч. (…) (…) Але... він поїде не сам! Гадаючи про це, він захвилювався. Щось безмежне було в цім раптовім зворушенні відкинутої, погнобленої любові. З дрібнісінької жаринки, півзагаслої і спопелілої, немов мстячись за холодний жах згасання, спалахнув той жагучий вогонь, що осяяв його новим поривом. Ясна, така проста, радісна путь була перед ним, і він тихо піде нею вдвох із Знайденою. – Надійко, Надюсю, – шепотів Степан. Розумів тепер, що вона завжди присутня була в його душі, як кличний дзвін із далечини, що породжувала в ньому своїм подихом тривогу, з’явилась йому в мріях, і він не пізнавав її аж досі; що і в інших він любив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке, якийсь неспізнанний спогад, ледве чутну луну з-за горбів свідомості. Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав її весь час у нетрях міста, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи вдалеч. Вертаючись до неї, він знаходив себе. Вертаючись до неї, він ніби відживляв те, що загинуло, те, що зникло від його хибності, те, що сам у засліпленні зруйнував. Надійко! Прекрасна дівчино! Білява русалко вечірніх полів. На його поклик вона відгукнулась тихим тремтінням, що втілилось у ньому, долинувши звідти, де жила вона, де чекала його, погноблена й скорботна. Вона мов повернула голову на його благання, і очі її засвітились щасливою згодою, і рука простяглась до його чола. Вона прощала! Та й чи могло бути інакше? Вона піде! Та це й неминуче. Тепер у квітчастих долинах, що чекають їх, він дивитиметься без краю в її очі, де бачитиме світ і життя, братиме її за руку в радісній покорі й почуватиме на долоні своїй невичерпне тепло її тіла, до якого не наблизиться ніколи! Вночі стерегтиме її сни, чудові сни заколисаної краси, і розумітиме їх, як розуміють мову людей. І питиме, питиме щохвилини насолодної отрути її обожнення, і вмиратиме поволі коло її ніг у смертельній сп’янілості. Так треба. Її воскресіння разом з співучим потягом до степів злипалось у єдиний порив сласної спокути, порив до безконечного рабства, що в ньому відчував він всю радість оновлення. (…) Надійка зустріла Степана зовсім спокійно, і цей непоказний спокій обурив його. До того ж вона була вагітна… «На сходах він дав волю своєму гніву. Яке нахабство! І хто? Хто, питається? Чи не та, що він прогнав від себе, як повію? Думає, як чоловік у неї, так вона цяця…». (…) Ідучи вниз темною крутою вулицею, хлопець думав про мітлу життя, що рівняє позаду сліди минулого, велику, священну мітлу, завжди нову й завжди бездоганну. А все-таки не був спокійний. Цей вечір його тягло туди, де він лишив колись часточки самого себе, і ці крихти, по дорозі розсипані, тепер непереможно його вабили. Він ніби хотів зібрати їх, повернути їх собі, почуваючи нез’ясовне зубожіння свого єства. (…) (…) Раптом глибокий спокій огорнув його. Як смішно пригадувати! Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле, як труп. (…) (…) На площі Інтернаціоналу він купив у кіоску, своїм звичаєм, пук газет і, відійшовши, завмер з несподіванки. Цей вечір був справді казковий! Просто назустріч йому плили світючі незабутні очі, що сміялися йому з завмерлої маски жіночого обличчя, і він пізнав їх відразу, він кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка. – Рито, Риточко, – шепотів він, стискуючи її руки… Вона відповіла, посміхаючись: – Яка несподівана зустріч! – Тільки несподівана? – схвильовано спитав Степан. – І бажана, – додала вона… (…) – Я безтямно люблю вас, – шепнув він. – Ви особлива, ви якась чудова. Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівняннями, що в них мінилася вся глибінь його чуття. Раптом вона спинилась. – Годі, пустунчику! Я вже дома. Він бурхливо скрикнув: – І я піду за вами! Я піду до вас! Вона погрозилась пальцем. – Не можна. Я живу в батьків, як вам відомо. – Ах, як це не дотепно, – плаксиво промовив Степан. – Що ж робити? – Завтра ми танцюємо в опері. Чекайте мене. – Тільки завтра? – Тільки завтра. Але я хочу квіток. – Ви їх матимете. (…) (…) В мороку присінок, ледве освітлених лампою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов, буяючи радістю знайдення. Ніколи не почував він ще такої могутності самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи будинків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, роями в щасливому захопленні линули всеосяжні думки. Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок. Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей. 1927