Додаток до уроку

В новелі "Момент" увага зосереджена на двох персонажах, які разом
переживають екзистенційну межову ситуацію: реально опиняються на межі життя і
смерті. Кожне слово, репліка сприяють глибокому розкриттю внутрішнього світу героїв і
формуванню їх цілісного образу. Головна колізія твору психологічна, оскільки межа
життя і смерті проходить через душі героїв.
Внутрішній світ юнака-оповідача відрізняється широтою і всеохопленістю:
напружене індивідуальне переживання смерті та чутливість до навколишнього світу, до
найменшого вияву життя. В свідомості героя навіть смерть не вириває його з цілісного і
безупинного плину життя. Смерть не є кінцем усього - навіть мертвим герой є частиною
великого життя.
Муся більш зосереджена на власних переживаннях і більш чутлива до
можливості смерті як індивідуального кінця. Перед нами два типи духовних
характеристик.
Вони відрізняються уявленням про життя і смерть. Одна з них приймає і відчуває життя
цілком, в усіх формах, які існують в природі. Для героя немає смерті. Вона є, але вона
природна частина життя, вона "оселилася" в ньому і не знищить його. У світовідчутті
Мусі перемога життя можлива в духовній сфері, задля піднесення якої іноді необхідна
реальна смерть. "Наше ... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав,
ніколи не вмирати".
Переживши разом екзистенційну межову ситуацію, вони збагатили себе
досвідом іншого. Муся відчула "вихор життя", який змітає все сміття "не треба", "не
можна ..." Юнак пізнав справжній страх смерті, а потім інший, незнаний до того досвід
життя і щастя в образі, в пам'яті. Сюжет цього твору побудований на казковоміфологічному мотиві перетинання межі, який несе в собі значення ініціації - здобуття
нового досвіду і в такий спосіб переходу в новий стан, стан духовно багатшої людини.
Таким чином, письменник використав сюжетну модель казки, зокрема, коли
прагне відтворити найсуттєвіші моменти становлення людини, зберігаючи при цьому
одноепіцентричність.. Варто згадати і про велику роль природи у цьому творі.
Саме природа є своєрідним каталізатором бажання, вона намагається розбудити
кохання між головними героями. Проте завжди істинною емблемою природи є коло, бо
воно - схема зворотного руху, "вічне повернення", яке робить можливим стійке буття.
Природа народжує незліченно і так само легко жертвуватиме, відповідно смерть у ній -
наслідок вічного і завжди молодого її життя, яке виявляє себе через безперервний
процес творення.
У творі також подається проекція на смерть як надлишок, розкіш. Молодість у природі -
її найглибша творча суть і водночас основа смерті.
Ще з часів романтизму в літературі домінує метафора природи як винятково жіночої
сфери, а культури - як сфери чоловічої. Натомість у Винниченка саме жінка береться за
вирішення питання про сенс культури, нерозривної з природою, поверненої до неї.
Природний інстинкт вона стверджує як елемент розвитку індивідуальності.
"Персонажі у творах В.Винниченка появляються вже сформованими, а їхній характер
вимальовується ступенево, відповідно до його вияву в поведінці та вчинках. Вони
рівновартісні, але не рівнозначні. Останнім найбільше приковується увага читача
Твір "Момент" Володимира Винниченка - новатора в українській прозі і
драматургії - відбиває той відрізок часу, який неможливо забути. Зовнішні події, близькі
для колишнього політв'язня В. Винниченка, стають лише ґрунтом, на якому розквітає
вразлива квітка кохання-щастя. Імпресіоністична форма викладу, емоційність та
психологізм твору змушують читача повною мірою відчути те, що переживав головний
герой твору, який мав негайно перетнути кордон. Найліпший час для задуманого -
темна ніч, але він не має вибору, і тому "можуть убити". Ще одна незвичайність -
перетнути кордон він мусить разом із, як виявилось потім, "знайомою у минулому житті"
незнайомкою. Екстремальність ситуації, момент на межі життя і смерті, сприйняття
оточуючого середовища на емоційному рівні, стан героя - спокійний, врівноважений,
ненапружений, немов затишшя перед грозою. Він не тільки бачить і відчуває такий
дріб'язок, як соломинки, що кололи обличчя під час переїзду, запах рядна, яким колись
накривали огірки, шарудіння бур'яну, пирхкання конячки, бездоріжжя, по якому їде
підвода, білі берези, метелики, кузьки. Все це закарбовується у його пам'яті з такою
силою, що потім, у тюремній камері, він здатен відтворити найтонші нюанси,
найдрібніші, але такі важливі деталі, без яких світ не був би гармонійним. Сама
природа, яка живе за своїми законами, без вигаданих людством "пашпортів, моралів,
"уложеній о наказаніях"", надає на декілька годин затишний притулок двом людям,
"загнаним другими людьми", дає можливість найповніше розкритися, відчути зв'язок із
нею, пробудити первісні інстинкти, злитися із "великим прекрасним процесом життя".
Автор навмисне не називає імен героїв, ми нічого не знаємо про їх дитинство,
життя, що змусило їх іти небезпечним шляхом. Знаємо тільки головне: вони -
протестанти за вдачею, які не погоджуються з умовами, що їм нав'язує суспільство.
Випадкова зустріч звела людей, які, перетнувшись лише раз у житті, будуть завжди
носити в душі коханий образ. Циніки не повірять в нескінченність цих почуттів, а
скептики взагалі не назвуть ці почуття коханням. Можливо, це кохання здається
оманним, нереальним і... тимчасовим, але для героя воно є вічним. Бо немає в світі
нічого постійнішого за тимчасове. І цю любов, таку коротку і примарну, але
незаплямовану буденщиною, незатавровану брудними руками (а люди часто мають
звичку усе псувати), він буде носити в душі все життя
Винниченко в оповіданні «Момент» стверджує: «Щастя — момент. Далі вже буде
буденщина, пошлість». Невже й справді щастя таке швидкоплинне? Виходить, не слід
планувати майбутнє, а жити лише сьогоднішнім днем? Спробуємо знайти відповіді на
ці питання, проаналізувавши вчинки персонажів твору В. Винниченка. Головний герой
оповідання — тюремний оповідач на прізвисько Шехерезада. Він розповів своїм
товаришам дивовижну історію про казкову зустріч з панною Мусею на державному
кордоні. Їх зустріч — дивовижний подарунок долі двом одиноким душам. Але ж чому
Муся відмовилася від нього?
Вперше герої зустрічаються у повітці контрабандиста, і одразу між ними спалахнула
якась іскра. Що це було? Кохання з першого погляду чи неусвідомлений потяг
представників протилежних статей одне до одного? Для головного героя зв’язок з
Мусею не був черговою сексуальною перемогою. Він не хизувався тим, що Муся
віддалася йому, а навпаки, все життя сумував за нею: «Хто вона, де вона, й досі не
знаю, але я завжди ношу її в душі». Як бачимо, ініціатива розлучитися, будучи на піку
щастя, йшла від Мусі.
Дивно, адже зазвичай жінка інстинктивно прагне бути з чоловіком все життя. Пересічна
жінка, але не Муся... Сама доля врятувала її від смерті, здійснила мрію перетнути
кордон, врешті, подарувала зустріч з надійним чоловіком, який був би не лише коханою
людиною, а й справжнім другом... Все ж таки панна обрала самотність.
Про її минуле ми не знаємо нічого. Єдине, що нам відоме,— Муся належить до тих
людей, «... що дуже люблять життя». Життя, мабуть, не раз випробувало її на міцність.
Від чого чи від кого вона тікає з рідної країни? Від політичних переслідувань чи від
самої себе?
Мені здається, що її серце роз’їдає чорний розпач. Напевне, чоловіки не раз завдавали
їй болю. Тому-що Муся й говорить: «Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше...
наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати!» Як
бачимо, Муся впевнена, що щастя — це сукупність коротеньких моментів. Людина все
життя щасливою не може бути. Але не слід втрачати оптимізму й любові до життя. Та
на мою думку, руйнувати щастя власними ж руками — не просто помилка, а виклик
долі. Як склалося б життя героїв, якби вони не пішли у різні боки, ми не знаємо.
Олександр Олесь, ніби погоджуючись з Винниченковою Мусею, говорить:
«Лови летючу мить життя...»
Я згодна з ним, але не слід забувати, що своїми необдуманими вчинками ми можемо
завдати болю близьким людям на все життя.