Повідомлення на педраду вчителя української мови та літератури Шалигіної Людмили Єгорівни

Спонукайте дітей ставити провокативні запитання

Я під час канікул та вимушеного карантину пройшла курси «Лайфхаки з української літератури» на EdEra. Автор курсу Ігор Хворостяний – вчитель української мови і літератури в Новопечерській школі й лектор онлайн-курсів «Лайфхаки з української мови» і «Лайфхаки з української літератури» на EdEra. Під час лекції він проаналізував головні проблеми викладання української літератури і дав поради для якісного покращення цього процесу.

Учитель дослідив шкільні програми й стереотипи, що заважають дітям полюбити укр . літ. Я підсумувала деякі ідеї з його виступу, і вважаю, що вони стануть корисними не лише для педагогів, але й для тих, хто досі не розуміє, чому лякається товстенької книги з написом «Хрестоматія» і звідки взялася внутрішня ненависть до українських класиків.

Сльози, камінь, кріпаки

Тріада великих письменників – Леся Українка, Іван Франко й Тарас Шевченко. Їх переважно сприймають як «ту, що завжди плаче», «того, хто рубає камінь», і «того, хто бореться з кріпацтвом». Ці фіксовані стереотипи-характери закладають на шкільних уроках.

Усе, що дається насильно, обов’язково спричиняє опір, тож дітей часто вчать не любити літературу й ненавидіти українських письменників. До того ж подають їхні твори досить примітивно, рівняючи всіх авторів під один гребінь: патріотизм, уболівання за народ, самопожертвування і страждання. Діти, а особливо творчі, відчувають у цьому фальш.

Такий підхід шкодить обом сторонам навчального процесу. Якось на конкурсі «Учитель року» викладачі працювали з твором Юрія Андруховича. Вони блискуче аналізували текст, тропи, фігури й прийоми, але не змогли відповісти, про що він: майже всі сказали, що про любов до батьківщини, хоча твір був не про це. Мова є центральною для літератури, але література – це завжди більше, ніж просто мова. Після аналізу тропів і фігур, визначення теми, ідеї та проблематики твору, виникає логічне запитання: для чого це все і що з цим робити далі?

Не варто шукати, що автор хотів сказати своїм текстом: письменники й самі не завжди знають, що хотіли сказати. Значно важливішим є пошук себе в кожному творі.

                                                                

Шукати кризу розуміння

Читання – широке поняття, яке повинно охоплювати аналіз інформації з різних джерел: від художніх творів до засобів масової інформації. Читачі мають розуміти текст, уміти його оцінити й осмислити. Та головне – він повинен допомагати досягнути певних цілей, розвивати знання.

Американський актор Ентоні Перкінс визначив, що читання може (і повинно!) супроводжуватися кризою розуміння й насолодою від порозуміння під час кожної справжньої зустрічі з минулим. Таким чином воно відійде на певну дистанцію, що зробить відчутнішою його іншість. Це дозволить стимулювати діалог із цим минулим, тим самим ожививши й актуалізувавши його, спонукнувши одну епоху поставитися критично до іншої.

Література – це сміття чи святиня?

Складно уявити, що по закінченні навчання в технікумі на лісника, десь у лісі в пригоді стане «Ти знаєш, що ти – людина. Ти знаєш про це чи ні?» Василя Симоненка. У таких випадках виникає запитання, чому не можна вчитися на статтях з мас-медіа, адже там значно більше актуального матеріалу. Варто шукати шляхів до особистісно орієнтованого вивчення літератури, вчити аналізувати різні джерела інформації. Уміти читати в моєму розумінні означає бути спроможним осмислити й використати текст задля розвитку власного потенціалу. Таке навчання допомагає брати активну участь у житті суспільства.

Учні дев’ятих і десятих класів за шкільною програмою вивчають 31 художній твір за рік, в 11-му класі – 47. У середньому старшокласники мають опрацювати 18-25 сторінок на день, що стосується лише української літератури. Це дуже багато, особливо враховуючи те, що в Україні кожна п’ята людина віком до 29 років узагалі не читає книжок.

Не Шевченком єдиним

Це робота проти часу, коли ми стверджуємо, що Шевченко – великий патріот і наша зоря, адже китайцям чи японцям до цього абсолютно байдуже. Література – це правдива брехня. Учням потрібно допомогти перекинути міст між минулим і сучасним. «Лісову пісню» Лесі Українки слід пояснювати їхньою мовою, а Шевченка не варто називати Кобзарем, допоки діти не знають значення цього слова.

Функції мови не можна просто перелічити, щоб їх запам’ятали. Варто спочатку провести ігрове обговорення з елементами провокації. Спонукайте дітей ставити провокативні запитання до тексту: це сприяє його розумінню.

Сучасне суспільство вимагає навичок комунікації і вміння говорити з аудиторією незалежно від фаху, економічного й політичного стану. «Великі країни пишуть свої автобіографії в трьох рукописах: книзі своїх дій, книзі своїх слів і книзі свого мистецтва. Жодну з цих книг не можна зрозуміти, не прочитавши двох інших. Але єдина, якій можна довіряти, – остання», – стверджував Джон Раскін.

Найважливіше – навчити дітей читати. Зрозуміла мова й розумна провокація допоможуть зробити курс літератури цікавішим, полегшать розуміння і запам’ятовування. І не варто переоцінювати ЗНО: це не ідеальна форма оцінювання знань, хоча на теперішньому етапі вона дійсно потрібна. Це лише стимул для вступу до закладів вищої освіти: важко виміряти сприйняття літератури за допомогою тестів.